Боротьба української діаспори США за незалежність України розгорнулася ще під час Першої світової війни, коли вона вперше об’єдналася задля допомоги своєму народу у здобутті державності.
У 1915 р. найвпливовіші українські громадські організації США (Український народний союз, Український робітничий союз, Об’єднання українців-католиків «Провидіння» та ін.) провели у Нью-Йорку Український сейм, який заснував провідну українську організацію в США – Федерацію українців у Злучених Державах. Наступного року постала альтернативна Українська рада, але обидві діяли в інтересах України, привертаючи увагу до «українського питання». Найбільшим успіхом стало ухвалення обома палатами Конгресу 24 січня 1917 р. резолюції про збір коштів на допомогу українцям, постраждалим від війни на території Австро-Угорщини, а також проголошення президентом В. Вільсоном 21 квітня 1917 р. «Українським днем» на підтримку українського народу у світовій війні.
У співпраці з українською дипломатичною місією у Вашингтоні та окремими американськими конгрессменами, Українська рада (з 1919 р. – Український національний комітет) намагалася переконати Білий дім і Конгрес США, світову спільноту у необхідності визнання незалежності України. Так, у грудні 1918 р. конгресмен-демократ Дж. Гаміл, з яким співпрацювала українська громада, вніс до Конгресу проект резолюції про підтримку права українських земель Росії й Австро-Угорщини на самовизначення. Проте через низку об’єктивних обставин будь-які спроби української громади домогтися від влади США політичної підтримки української державності в той період були приречені на поразку, що засвідчила і Паризька мирна конференція.
панування на Галичині. Січень 1922 р.
У міжвоєнний час орієнтовані на самостійність України демократичні та націоналістичні організації українців у США (Організація державного відродження України, Українська гетьманська організація «Січ», Союз українок Америки тощо) та впливові громадські об’єднання (Український народний союз, «Провидіння», Український робітничий союз) розгорнули активну діяльність, спрямовану на визволення України з-під совеєтської окупації. За участі представників другої хвилі української еміграції (переважно учасників Української революції 1917 – 1921 рр.) під проводом Об’єднання українських організацій в Америці у 1930-х рр. українська діаспора США проводила різноманітні інформаційні та публічні акції для привернення уваги американської та світової громадськості до становища українського народу в СРСР і Польщі та популяризацію ідеї незалежності України. Однак у той період українська діаспора ще не мала достатньо важелів впливу для ефективного лобіювання своїх інтересів та захисту батьківщини, а інтеграція в американський політикум ще не була для неї пріоритетом.
Ключову роль у створенні українського лобі у США відіграла третя хвиля української еміграції – найосвіченіша, з викристалізованим політичним світоглядом і досвідом участі в українському національно-визвольному русі та
громадсько-політичної роботи в Європі. Завдяки їй завершилося інституційне оформлення української діаспори США і було сформульовано її місію – боротьба за незалежну демократичну Україну. Сприятливі умови для її виконання створила зміна політичної кон’юнктури у США та на міжнародній арені з початком Холодної війни.
У 1940 р. була заснована нова координаційна надпартійна парасолькова організація українців у США – Український конгресовий комітет Америки, стратегічними завданнями якої проголосили захист права українського народу на самовизначення, державність і демократичні свободи, а також консолідацію української громади у США та її презентацію перед суспільством і владою США. За доби Холодної війни основними напрямами боротьби за незалежність українському народу стали: популяризація українського національно-визвольного руху, викриття політики СРСР, захист прав людини та української нації в СРСР, формування позитивного іміджу українців у США і на міжнародній арені, збереження національної ідентичності та культури українського народу. Ці завдання об’єднали навколо УККА більшість організацій української діаспори (крім симпатиків СРСР).
Важливим напрямком діяльності УККА стало об’єднання світового українства: у 1947 р. він ініціював створення Панамериканської української конференції, а 1967 р. став співзасновником Світового конгресу вільних українців. На початку 1950-х рр. УККА сприяв відкриттю в США представництва Державного центру УНР і його реєстрації у міжнародних організаціях як «зародку національного уряду».
Саме з появою УККА починається інтеграція української діаспори до політикуму США. При УККА було створено Комітет зовнішніх справ (1972) та Українську національну інформаційну службу (1977), а при Українському народному союзі – Вашингтонський офіс УНС, які налагодили тісну взаємодію із Конгресом, урядом, Держдепом, радою національної безпеки США. Водночас з кінця 1950-х рр. до вищої влади США входить все більше українців (заступник міністра ВПС США Й.Чарик, радник президента Д.Ейзенхауера Ю.Кістяківський, голова Центру стратегічної оборони ВПС США М. Яримовича та ін.). Велику роль відіграла співпраця УККА із Республіканською та Демократичною партіями: Конгресом було прийнято низку важливих для України законопроектів. Наприклад, резолюцію про «Тиждень поневолених націй» та його щорічне відзначення (1959): президенти США, починаючи з Д. Ейзенхауера, щороку виступали із заявами про поневолені нації СРСР, а громадськість підтримувала акції української діаспори, приурочені до «Тижня поневолених націй». Згодом УККА домігся щорічного відзначення Конгресом США та конгресами штатів Дня української державності у річницю проголошення Акту злуки 22 січня.
У 1964 р. завдяки президенту УККА і керівнику національного підрозділу Республіканської партії Л.Добрянському, до виборчої платформи республіканців було включено тезу про Україну як «поневолену націю». Відтоді вона регулярно включалася до виборчих програм республіканців та демократів, в тому числі і на президентських виборах. У червні того ж року з ініціативи української діаспори відбулося відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні, що вважається найбільшим досягненням українців у США та сигналом підтримки України.
Під час Холодної війни українська діаспора США проводила широкомасштабні інформаційні кампанії, спрямовані на дискредитацію СРСР та привернення уваги до його політики щодо України. Так, у рамках акції проти візиту М. Хрущова до США УККА ініціював проведення 9–11 вересня 1959 р. у Комітеті з антиамериканської діяльності Конгресу слухань про «злочинну політику М. Хрущова проти українського народу». Однією з резонансних міжнародних акцій проти СРСР стало поширення під час роботи ГА ООН у 1960 р. серед її учасників та працівників Секретаріату ООН меморандуму УККА та Державного центру УНР про «радянсько-російський колоніалізм». Важливу роль в інформаційній боротьбі української діаспори з радянською окупацією України відігравали українські служби «Голосу Америки» та «Радіо Свобода».
Голодомору 1932-1933 рр. в Україні.
Серед найпотужніших кампаній української діаспори, які привертали увагу до злочинів Кремля проти українців, було вшанування жертв Голодомору 1932–1933 рр. та створення комісії Конгресу США з вивчення Голодомору в Україні, виконавчим директором якої став Джеймс Мейс, та міжнародної комісії з вивчення Голоду в Україні. Визнання обома комісіями Голодомору геноцидом українського народу та покладання вини за це на радянське керівництво у перспективі додало аргументів для визнання права українського народу на національне і політичне самовизначення. Резонансною була і кампанія з підтримки правозахисного руху в УРСР. Так, поряд з гуманітарною та інформаційною допомогою дисидентам, правозахисникам, Народному Руху України українська діаспора ініціювала особисте вручання президента Р. Рейгана у справу звільнення українських політв’язнів, зокрема Л.Лук’яненка та Ю.Шухевича у 1988 р. Успішними були й акції за легалізацію переслідуваних у СРСР УГКЦ та УАПЦ.
Важливою місією української діаспори – надто з огляду на антиукраїнську політику СРСР – було збереження на чужині національної культури, розвиток освіти та науки, зокрема у таких знаних центрах як Український науковий інститут при Гарвардському університеті, напрацювання якого стали вагомим внеском до національного відродження України у 1990-х роках.
Крайова управа комітету святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі. 1988 р.
Хоча у 1970–1980-х рр. українська діаспора не мала свого представника у Конгресі, але суттєво збільшила представництво у виконавчій владі, отже, змогла впливати на формування позиції США щодо визнання незалежності України. Так, за сприяння прес-секретаря Дж.Буша Романа Попадюка 27 листопада 1991 р. відбулася історична зустріч політичного проводу української діаспори на чолі з керівником УККА А.Лозинським із президентом США Дж.Бушем, який досить обережно ставився до ідеї незалежності України (згадаймо його промову у Верховній раді УРСР проти відокремлення від Союзу 1 серпня 1991 р., що отримала назву «Chiken Kiev»). Це стало одним з вирішальних чинників визнання США незалежності України 26 грудня 1991 р.
Українська діаспора на рівні організацій та окремих людей доклала колосальні зусилля, щоб реалізувати мрію кількох поколінь борців за незалежність України. Далеко за океаном, сотні тисяч українців – іммігрантів та вже народжених там – фактично жили цим і заради цього. Неможливо повною мірою осягнути радість діаспорян, які після десятиліть боротьби за відновлення незалежності батьківщини, важких втрат і розчарувань, на власні очі змогли побачити відродження самостійної України 24 серпня 1991 року. Однією з таких українок була і Тетяна Гаєцька, яка в ті дні разом зі своїми дітьми опинилася у Києві, у вирі подій. Символічно, що саме їх – американців в українському національному вбранні з українським прапором – помітив на Хрещатику і зафіксував фотограф «Голосу України» ввечері 23 серпня. До проголошення Незалежності України залишалися лічені години.
Однак на цьому боротьба української діаспори за самостійну державу не завершилася. У перші місяці після проголошення Незалежності вона взяла на себе роль прес-секретаря України, домагаючись її визнання та допомагаючи налагоджувати двосторонні відносини, а також активно підтримувала підготовку українських національних сил до всеукраїнського референдуму про незалежність України 1 грудня 1991 р. Українці з США передавали і допомагали друкувати в Україні патріотичну літературу, що популяризувала ідею національної державності, збирали кошти на підтримку створеної Народним Рухом України громадської ради «Референдум» та організацію самого референдуму. Лише за шість тижнів українська громада США зібрала понад 200 тисяч доларів. Результат референдуму – понад 90 відсотків голосів за незалежність – засвідчили, що зусилля були не даремними.
Президенту України Леоніду Кравчуку 22 серпня 1992 року.
Логічним підсумком цілої епохи боротьби за українську державність стала урочиста передача у серпні 1992 р. останнім президентом УНР в екзилі Миколою Плав’юком президенту України Леоніду Кравчуку повноважень та грамоти Державного центру УНР про те, що незалежна Україна є правонаступницею Української народної республіки. На цьому діяльність уряду УНР в екзилі завершилася – український народ здобув незалежність і почав розбудовувати свою державу.
Ольга Сухобокова, кандидатка історичних наук, доцентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
