Війна – слово, зміст якого зрозумілий усім і знайомий з книг по історії. Слово, втілення в реальність якого не можна було уявити у сучасній Європі. Але 20 лютого 2014 року росія захопила Український Крим і почала окупацію Донецької та Луганської областей. Росіяни цинічно називали це «Выбором местных жителів», говорили, що в Україні йде громадянська війна і що вони не мають до цього жодного діла. Але всі і все розуміли. З 2014 по 2022, на території Луганської та Донецької областей була антитерористична операція (АТО). У той час, багато мешканців східних регіонів країни були змушені залишити свої будинки, і почати нове життя на підконтрольній Україні території.
А 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України, сподіваючись на швидку перемогу над, як вони вважали, «слабкою» Україною. Але сила волі народу України та любов до своєї батьківщини виявилися сильнішими за зброю противника. Українська армія за 8 попередніх років вже набула досвідчених військовиків, які пройшли АТО. У поєднанні з військовою, фінансовою та політичною допомогою країн-партнерів, це допомагає Україні успішно боротися за незалежність. Втім, з перших днів повномасштабної війни багато українців знову були змушені покинути свої домівки, щоб втікти від війни. Хтось вперше, а хтось вже вдруге. Чимало з них залишили Україну, вирушивши до різних країн світу. Втративши все майно і звичне життя, українцям довелося починати з нуля в країнах Європи, Азії, Америки. На щастя, в багатьох країнах є спеціальні програми та організації, які допомагають біженцям з України.
До вашої уваги інтерв’ю колишньої мешканки Маріуполя та Донецька Жанни Ревзон про те, як вона з мамою і сестрою вибралася з Маріуполя, намагалася адаптуватися у Франції і зрештою опинилися у Канаді.
Родина Жанни складається з трьох осіб – Жанна, її мати Вікторія, сестра Поліна, а також кішка і собака. Народилась Жанна в Донецьку, і це її друга війна. В 2015 році родина була змушена покинути Донецьк і переїхати жити до бабусі в Маріуполь. У Донецьку залишилася друга бабуся та батько Жанни, який у вересні минулого року помер. Зараз вона живе зі своїм нареченим Яковом, з яким вони пережили найстрашніші моменти війни. Його сім’я залишилася в Маріуполь, вони не хочуть виїхати.
24 лютого 2022 р. війна Жанну застала разом із Яшею. Жанну приїхала забрати додому її мама, і у ту мить настав найсумніший момент – розлуки з коханим. Важко було розуміти чи зустрінуться вони знову.
«Ми приїхали додому, одразу зібрали «тривожну валізу», в якій у нас було лише пару речей, документи, пару запасів їжі та клітини з нашими тваринами. Так і починаються найжахливіші і найважчі дні, до 28 лютого я постійно перебувала вдома з сім’єю, – розповідає Жанна про ці дні. – Вже другого березня, почалося справжнє пекло, до найбільшого оптового магазину «Метро» потрапив снаряд, українські військові відкрили його для людей, щоб кожен міг запастися їжею, тоді почався справжній апокаліпсис. Летіли снаряди, люди бігли, кожен тягнув сумки з їжею, вже не було світла, води і ми не знали, наскільки це буде довго, тоді в той день у місті вже не було зв’язку, я не знала , де мій хлопець, де мої друзі. Вночі вже 3 березня в будинок, біля моєї школи, де я вчилася, прилетіла перша авіабомба, через яку ми прокинулися. Спочатку прокинулася я, і подивилася у вікно, побачила, як у бік школи полетіла червоний величезна куля, ударна хвиля була настільки сильною, що все трусилося. Мама плакала і сестра теж, вперше я відчувала дрижання у колінах від страху. На ранок ми вирішили залишити наш район. Ми вирушили до бабусі. Того дня я побачила будинок, куди потрапила авіабомба, він горів весь, нічого живого не залишилося, напевно, ті люди, які спали там мирно вночі, всі загинули».
Навіть у такий час Жанна не могла не думати про коханого, і, ризикуючи своїм життям, вона пішла до нього.
«8 березня я пішла пішки до його батьків, у центр, під обстрілом. Я встигла залишити його батькам адресу моєї бабусі. Наступного дня ми побачилися. На 8 березня ми навіть змогли вперше помитися, нагріти воду на багатті… Так ми жили, день у день. Я молилася, щоб це закінчилося. Була зима, я сильно мерзла і думала, що помру від холоду та голоду швидше, ніж від снаряда… До 16 березня я перебувала в Маріуполі, тоді вранці ми побачили, як багато людей виходять із підвалу (ми готували їжу на багатті) і всі почали говорити, що випускають людей біля «Метро» (тоді там уже були російські солдати).
Мама зібрала речі, ми взяли наших тварин. Я плакала від усвідомлення того, що я не знаю, коли буду вдома, що невже все ось так закінчилося, я більше не побачу свого хлопця, Коли ми стали під’їжджати до «Метро», де російські солдати вже зробили свою «базу», ми вперше за довгий час побачили наш будинок… ми побачили, як весь наш район був повністю знищений, всі будинки горіли, у наш будинок і у наше вікно потрапило три снаряди.. в той момент я зрозуміла, що ми залишилися без нічого», – пригадує свій останній день в Маріуполі Жанна.
Шлях Жанни та її родини виявився складним і небезпечним.
«Ми побачили російського солдата, який розрізав навпіл український прапор величезним ножем. (Чоловік цей був швидше за все чеченського походження). Так само ми бачили написи на камені «Слава росії», «Слава днр», «росія тут назавжди», – пригадала Жанна. – Нам дали вибір: їхати в росію чи в Україну, у бік Запоріжжя. Але натякнули, що якщо ми поїдемо у бік Запоріжжя нас можуть розстріляти. Але ми все ж зважилися поїхати у бік нашої рідної України. Прямо перед самим Запоріжжям у нас був останній блок-пост, де нашу машину зупинили чотири солдати росармії. Вони глузували з того, що моя мама плаче, жартували і ставили запитання: «Бомбу везете?», «Гранати із собою?». Вони так само забрали нашу їжу, яка в нас була з собою, сміялися з наших тварин, бо кіт і собака трусилися від страху. Все обійшлося і ось ми вже бачили наших українських військовиків. Один із них зняв наш «білий прапор» ( це була звичайна ганчірка, яку россолдати казали прикріпити до вікон машини), ми плакали, нам було так страшно і ось ми в Україні, ми вдома, ми в БЕЗПЕЦІ».
Пройшовши такий важкий шлях, опинившись у Запоріжжі, перед сім’єю Жанни постало питання «Як бути далі?». Знайшовши в інтернеті французьку організацію, яка допомагала українським біженцям, вони вирушили до Франції: «Три дні ми були в дорозі, нас прилаштували до дуже дбайливого і милого дідуся в прийомну сім’ю, ось так я прожила у Франції 8 місяців». Коханий Жанни згодом приїхав до неї до Франції де вони нарешті побачилися.
Відповідаючи на питання, як їй вдалось адаптування до життя у Франції, чи мала вона змогу спілкуватися з іншими українцями, які опинилися там, Жанна розповіла: «Тоді про нас дуже добре дбали, завжди питали, чи потрібні гроші на дорогу, чи потрібна просто допомога. Жилося досить добре, нам допомагала держава, ми знайшли роботу та жили у прийомній сім’ї, де наш чудовий дідусь Роже робив усе для нас і дуже допомагав. Спочатку нам було важко адаптуватися, тим більше французька мова давалася нелегко. Були в оточенні українців, переважно це були жінки з дітьми та кілька дівчат мого віку. Ми спілкувалися з ними, волонтери влаштовували для нас вечори, щоб ми могли один одного краще дізнатися і більше проводити час разом».
Але через 8 місяців сім’я вирішила вирушити до Канади – в основному через фінансові складнощі, оскільки сім’ї не вистачало допомоги для життя. «Знову ж таки постійно жити в прийомній сім’ї, моїй мамі було некомфортно», – ділиться Жанна однією з причин. У маленькому містечку, в якому проживала її родина, не було достатнього вибору роботи, тому Жанна не могла довгий час знайти хоч якусь роботу. А потім, коли Жанна та її мама змогли знайти роботу, їх звільнили через незнання мови: «Ось із цього і почалася вся проблема. Зазвичай нас не брали ні на яку роботу навіть на не дуже оплачувану, бо ми не знали французької мови. І французи, насправді дуже специфічні люди щодо мови та своєї культури».
Переїхати до Канади була ідея матері Жанни. Тут живуть її друзі, з якими вона колись працювала в Донецьку і які ще на початку війни приїхали сюди. Канада, так само, швидше за все була вибором через знання англійської мови, і на відміну від Франції, не довелося б вивчати додатково французьку. Жанна поділилася своїм досвідом: «Якщо хочете поїхати до США чи до Канади, ви повинні завжди розуміти, що вам потрібно на когось спиратися тут. Мусите спиратися на спонсорів або на якихось своїх знайомих. Тобто ми їхали сюди, знаючи, що ми маємо певну подушку безпеки в тому плані, що тут є спонсори. Наші спонсори – звичайна канадська родина, забезпечені люди, які вирішили допомагати українцям, вони вже допомагали сім’ям до нас». Коли родина Жанни приїхала до Канади, вони відчували допомогу від канадської родини. Вони їм допомогли знайти житло, сплатили їм його, і в тому житлі вони прожили 4 місяці. При приїзді до Канади Жанна та її родина отримали початковий внесок – одноразові виплати.
«Я можу одразу дати таку пораду людям і взагалі сказати про те, що якщо ви їдете до Канади і у вас тут немає ні спонсорів, ні друзів, взагалі ви приїдете туди без певного капіталу, ось, як ми приїхали, взагалі без нічого. У нас не було якихось особливих грошей. Так у нас був певний капітал, але Канада, по суті, дорога країна, в якій ти маєш приїжджати вже з якимсь певним капіталом, тому ніколи не приїжджайте сюди, якщо у вас нема на кого спиратися. Бо тут звичайні люди. Українцям нічим не допомагають». – надала пораду Жанна щодо переїзду до Канади.
Про свої перші труднощі в Канаді Жанна розповіла так: «Після приїзду – знайти роботу. Я засмучувалася дуже сильно тільки тому, що почала читати відгуки, в українському ком’юніті у Facebook і в деяких групах канадських дуже токсичні люди. Я не розумію, чому люди один проти одного розлютилися. Ось ця ситуація така, що спочатку ми не могли знайти роботу. Ми засмучувалися з моїм хлопцем, але не здавались. Я знайшла нам дві роботи. І так, ми працюємо зараз на такій роботі, де треба все робити фізично. Отримуєш ти мінімальну зарплату, яку ти платиш за житло, і в кишені в тебе залишаються копійки, і все».
Через те, що в Канаді біженцям з України складніше отримати дозвіл на проживання, ніж у Європі, родина Жанни стикається з багатьма проблемами з документами, з можливістю знайти хорошу роботу. Жанна має контакти з людьми з української діаспори в Канаді, але не дивлячись на це, адаптація проходить важко, оскільки дівчині не звично, вона відчуває себе чужою в цій країні, незважаючи на те, що канадці – добрі та чуйні люди.
Жанна хотіла вступити до канадського університету, але виявилося, що все навчання платне, а її сім’ї не по кишені оплатити його. Сестрі Жанни Поліні, потрібно було продовжувати програму CUAET, за якою дівчинка перебуватиме в Канаді, як і її родина. «Ми звернулися по допомогу до української діаспори, на що ось нам пояснили, що вони нічого не зможуть зробити. Вам потрібно буде звернутися до юриста, який коштує 600 доларів, і все. Більше ми не зверталися тут за допомогою, ми не можемо тут податись ні на яку допомогу», – розповіла Жанна про цю ситуацію.
Перед сім’єю Жанни та її хлопцем знову невизначеність – 31-го березня програма, за якою вони приїхали до Канади, закінчується, і вони не знають, що буде з ними далі. Вони будуть змушені повернутись до Європи і знову проходити всі ті процеси засвоювання та звикання? Чи зможуть залишитися в Канаді на якийсь час? Однак найбільше родина Жанни та її хлопець сподіваються, що зможуть повернутися до рідної країни – в Україну, яка відстоює свою незалежність, і не дивлячись ні на що, вийде з усіх майбутніх складнощів переможницею.
Олег Ткачов, студент освітньої програми «Сходознавство» КНУ імені Тараса Шевченка
