18,7 млн. згадувань у Google слова, сенс якого рік тому могли пояснити одиниці. А зараз воно у всіх на вустах. Іноді здається, що ми знаємо його цілу вічність. Так само довго, як іде війна на сході. Слово це Новоросія.

З відстані часу можемо ствердити, що проект, народжений у мізках кремлівських імперців, не відбувся. Немає ніякої “Новоросії” поза маленьким клаптиком землі, нашпигованим бомбами і ненавистю до України і українців. Всі фантазії про об’єднання простору між Дунаєм і Доном, на щастя, не стали реальністю. Цьому завадили українці, які вийшли захищати свої малі батьківщини від російських окупантів і місцевого кримінального і колаборантського елементу.

vahtan_

 

 

 

 

Вахтанг Кіпіані
головний редактор
проекту “Історична правда”

Нещодавно у Запоріжжі в університетському видавництві вийшла книга Федора та Галини Турченків “Проект “Новороссия” 1764–2014 гг. Юбилей на крови”. У монографії автори чітко фіксують найбільш “вузьке” місце у планах будівничих проекту – “Що стосується штучного терміну “новорос”, то він на півдні України не зустрічається зараз і не зустрічався раніше. Такий етнос (чи хоча б субетнос) у регіоні не склався. Він не фіксувався демографічною статистикою, яка сотні років досліджувала місцеве населення. Історики і етнографи не записали у регіоні жодної народної пісні, казки, думи, прислів’я, загадки і так далі, де б згадувалося про “новоросів”. Не писали про наявність цього етнічного типу і іноземці, які тут мандрували. Південь – ареал української народної творчості. Зустрічаються зразки російського, болгарського, татарського фольклору. “Новороського” – ні”.

Президент Росії Путін на прес-конференції 17 квітня 2014 року прямо сформулював концепт “Новоросії” як можливості забезпечення “законних прав і інтересів росіян і російськомовних громадян південного сходу України”. Він, не кліпнувши оком, зробив історичне відкриття – виявляється, що Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса “не входили до складу України в царські часи, це ті території, які були передані в Україну у 20-ті роки радянським урядом. Навіщо вони це зробили, Бог їх знає”.

Можна було б, звісно, посміятись з невігластва цієї людини. Але не смішно. Понад шість тисяч загиблих, понад мільйон внутрішньо переміщених осіб і війна, яка, попри оголошене перемир’я, вбиває і далі – це результат реалізації Кремлем свого ‘‘права’’ сильного робити все, що заманеться.

Ще рік тому це поняття було відоме тільки тим, хто цікавиться історією України XVIII-XIX ст. Присутність терміну в соціальних мережах, публікаціях преси наближалась до нуля. Тема була нікому не цікавою. Навіть під час виборів, коли політтехнологи мають нагоду висувати найабсурдніші теми, щоб заробити кілька електоральних дивідендів, ніхто не додумався до того, щоб витягти з архіву прожект територіального утворення імперських часів і сенси з ним пов’язані.

Бо спроба використати “Новоросію” як антиукраїнський проект вже була і вона зійшла на пси. Мало хто пам’ятає, що в жовтні 1990 року в Одесі було оголошено про створення партії “новоросів” (“південноросів”), представники якої стверджували, що в Одеській, Миколаївській, Херсонській областях немає ні українців, ні росіян, а живе окремий народ, який має, уявіть собі, право на державне самовизначення.

У рамках цього процесу вийшов друком часопис “Новороссійскій телеграфъ” – газета політична, економічна і літературна. Тезка російської газети, яка виходила за імперських часів. Ініціатори її створення ставили перед собою завдання “сприяти відродженню культури, традицій Причорномор’я та Придністров’я”. Здавалося б, добра програма. Але якщо вчитатись, можна було побачити, що під машкарою слів гуманізм, “держава духа” і подібних українцям пропонували проект відродження Новоросії як географічного, соціально-економічного та, увага, “етнічного” явища.

Немає і ніколи не існувало ніяких “ново-росів”. Тоді це здавалося несерйозним, інтелектуальною грою в історичні тер-міни. Зараз бачимо, що за цим – плани на війну і заперечення українства як такого. В імперців нічого не вийшло 25 років тому – не вийде і сьогодні.

Російські “еліти” не приховують, що населенню Донбасу визначено долю гарматного м’яса у геополітичних ігриськах, в які грає Кремль на терені України. Радник Путіна Сергій Глазьєв, до слова – уродженець Запоріжжя, писав, що люди, які встали на захист “Новоросії”, роблять подвиг, намагаючись зупинити… агресію Сполучених Штатів і мають на меті “не допустити нової війни в Європі”. Ця словесна абракадабра у стилі орвелівських фантазій вже дорого обійшлась українцям. Москва ж сльозам не вірить. Вона навпаки провокує, підживлює сподівання частини населення на підтримку аж до приєднання за кримським зразком. Президент Росії і, це вже очевидно, не має наміру інкорпорувати Донбас до складу Росії. Він хоче, щоб ми далі стріляли один в одного, зупинили євроінтеграційні проекти, загрузли в дискусіях про “федералізм” і “забезпеченні прав російськомовних”.

Подібний шантаж путінська влада намагалась розкрутити трохи більше десяти років тому. 28 листопада 2004 року у Сєвєродонецьку на Луганщині відбувася так званий “З’їзд депутатів Рад усіх рівнів”. Варто згадати, що саме там нинішній очільник “тіньового уряду” парламентського “Опозиційного блоку” та позапарламентської ПР Борис Колесников сказав фразу, за яку мав би сидіти давно і надовго. Вона звучала так – “висловлюємо недовіру всім вищим органам державної влади, пропонуємо створити нову південно-східну українську державу у формі федеративної держави зі столицею у Харкові”. Якщо це не заклик до розвалу держави і політичного сепаратизму, то що?

На жаль, спецслужби за часів Ющенка-Тимошенко не стали доводити справу до логічного вирішення. Кілька провідників сепаратистів, зокрема Колесников, Тихонов і Кушнарьов, відбулись переляком. Відсиділи зовсім трохи і без проблем повернулись до великої політики.

Через десять років у областях, де регіонали пробували зробити “ПіСУАР”, російська розвідка почала розгортання проекту “Новоросія”. Попередні плани сягали восьми областей півдня і сходу України (Харківщина, Луганщина, Донеччина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, Миколаївщина, Херсонщина та Одещина). За відмашкою з Москви, одна за одною почали створюватись “Харківська”, “Одеська”, “Миколаївська” та інші “народні республіки”. Планувалося, що їхні представники зберуться і проголосять “Народну республіку Новоросія”. Яка в свою чергу попросить Російську Федерацію про допомогу.

“Держава” Новоросія була врешті-решт проголошена у Донецьку, але вона так і залишилась декларацією. Громадяни України взяли справу порятунку держави у свої руки і дали фізичну відсіч сепаратистам. Всюди – від Одеси до Харкова. Навіть на терені Донбасу терористичні угруповання “ДНР” і “ЛНР”, попри заяви, існують окремо. Більше того, на контрольованих колабораціоністами та російськими козаками територіях є “батьки”, які не підпорядковуються нікому, крім кураторів з РФ. Новоросія ніколи не була продуктом вибору населення краю. Так було і в часи Катерини, і під час правління Павла І, і в наші часи.

Українці складають більшість населення краю. І так було завжди. У середині ХІХ століття приблизно три чверті мешканців регіону складали українці. Поступово, через індустріалізацію, їх чисельність поволі зменшувалась, а росіян і представників інших етносів зростала. Напередодні Першої світової війни етнічних українців на цих землях було вже приблизно дві третини від усього населення. Втім, жодних “новоросів”, на жаль для Російської імперії та її сучасних послідовників, так і не появилося.

Відомий історик Слобідської України, харків’янин Дмитро Багалій у вступі до книги “Нарис історії України на соціально-економічному грунті” пише, що намагання імперії нав’язати поняття “Новоросії” є інструментом знищення пам’ятті про те, що у давнину це була суто українська територія. У маніфесті імператриці Катерини ІІ від 1764 року, який вона підписала з нагоди ліквідації Запорозької Січі, було сказано – “всьому світові відомо”, що козаки не володіли “і не могли володіти” землями, на які поширюватиметься юрисдикція “Новоросії”. Хоча очевидно, що ці терени не були порожніми, і ще з часів Русі та Великого Князівства Литовського там завжди жили предки сучасних українців, існували десятки міст, фортець, зимівників, січей, слобод, на місці яких потім будувались Одеса, Миколаїв, Дніпропетровськ, Маріуполь та інші міста. novorosia_

Висновок Галини і Федора Турченків дуже важливий. І навіть дещо парадоксальний. З їхньої точки зору, саме Півдню, який за путінською логікою “ніколи не був Україною”,  під час капіталістичної модернізації початку ХХ століття судилося стати вікном у світ для металургійної та аграрної продукції. Порти регіону зв’язали Донбас і Подніпров’я з Європою та світом. Це створювало передумови для створення України як незалежної самодостатньої держави.