Агапій Гончаренко. Перший козак в Каліфорнії

1 квітня 1861 року у "Вільній Російській Друкарні" в Лондоні було надруковано чергове число газети "Колокол" ("The Bell", "Дзвін"), яку видавав визначний емігрант з царської Росії Олександр Герцен. Газета зазвичай виходила російською мовою, але того дня у ній, нечуване діло, вийшла невелика замітка українською мовою в пам’ять про "малоросійського співця" й "народного страдальця" Тараса Шевченка:

“…І без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, та все була потіха, все таки була надія. Був в нас дома Кобзар, він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї діти, — коли самі не хочем знати… А тепер його нема, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. – На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі?… Є вірні діти України, треба правду казати; але є далебі діти не розумні, а ще більше перевертнів й недоляшків…”.

Текст був надісланий до редакції й підписаний іменем ієродиякона Агапія. У дужках вказано – Андрія Гончаренка. Не кожен з авторів непідцензурного видання, яке вільно поширювали цілою Європою й таємно доставляли та розповсюджували в межах Російської імперії, ставив під текстами своє прізвище чи бодай ініціали. Отцеві-дописувачеві боятись уже особливо не було чого. Роком раніше він утік на Захід, ставши одним з перших українських політемігрантів – спочатку в Європі, а згодом і у Сполучених Штатах.

Не час тут особливо дискутувати, чи був Агапій Гончаренко (уроджений Андрій Гумницький), православний священик і бунтар, першим немалоросом чи русином, чи лемком, а саме першим українцем в Америці. Нам здається, що так. Вихідці з України, пошматованої між імперіями, вірогідно, потрапляли у молоду тоді північноамериканську державу і до нього. А от саме українці, свідомі не тільки свого походження, але й покликання пробуджувати приспаних земляків – ні.

Дуже цікавим документом про життя отця Гончаренка є його “Споминки”, вперше видані у 1894 році в Коломиї відомим діячем Михайлом Павликом. У коротенькій передмові, написаній на хуторі Гейвардс, який він називав Каліфорнійською Країною, сказано: “Я втік із московської тюрми у широкий світ, бо чув в моїх жилах вільну крів. І розказую вам, брати мої, по правді, що було зо мною, де і як, щоб ви знали, кого коли за що і про що розпинали”.

Прийшов на світ наш герой 19 серпня 1832 року у селі Кам’янка, неподалік Фастова, тоді – Сквирського повіту, що на Київщині. Походив він з родини людей свободолюбивих і набожних. У вісім років його відправляють у бурсу в Києві (зараз це один з корпусів Києво-Могилянської академії). На канікули він повертався до села, і його страшенно вражало, як польські пани експлуатують селян і знущаються над ними. У спогадах він писав, що з дитинства себе виховував, що “лютость не буде ганяти мене”.

З дитинства був трохи відлюдником. Відправлявся на батьків хутір у лісі, де їв мед і вчив Псалтир напам’ять. “Часто пробував їсти тільки в неділю і в середу, м’яса і риби не їв, і часто їв сиру картоплю, моркву і другу городину сиру. Ніччю тихенько падав із ліжка на холодну підлогу спати…”. Дитячих і потім молодечих ігор не любив. Крім помочі батькам весь час віддає навчанню і самоосвіті.

1853 року з метою “спасатися од мира” стає послушником Києво-Печерської лаври. Тут його юнацьке уявлення про світ монастирського життя розбилося на друзки. Він і в миру жив суворими постами, а тут святі отці наїдались щовечора, що називається – від пуза: ‘‘і м’ясивом різним, і карасями, запиваючи все те різноманітними алкогольними настоянками – слив’янками, малиновками, горобиновками… І це ще не найгірше – деякі з монахів тримали в келіях жінок для задоволення своєї похоті’’.

Юнак працює в канцелярії митрополита Філарета. Знову бачив несправедливість – люди на лаврських хуторах живуть бідно, а монахи – жирують. Як потім визнавав – часто плакав перед образами у дорогоцінних оправах: “Боже! Де святість твоя і правда? Люди в нищеті з голоду мруть, а образ Твій в золоті і брилянтах”.

За першої ж нагоди він їде з Києва геть. У 1857 році якраз формувалась місія на Афон. Там Андрій і проводить три роки. Молиться і риє у кам’янистому грунті печеру, де ставить 12 стільців – за кількістю апостолів Христа. Посилено вчить мови.

Саме в Греції йому потрапляють до рук революційні часописи “Колокол” і “Полярная звезда”, які видавав Герцен. Читання нелегальної літератури і листування з бунтівниками не минуло безслідно – хтось його видав. І в момент, коли Андрій кидав до скриньки чергового листа до Лондону, його впіймали. Російський посланник Озеров вручив йому документ, що він заарештований і має терміново відбути в Одесу. На щастя, друзі його врятували – лист до Костантинополя йшов 36 годин, а корабель цілих 12 діб. За цей час все було підготовано – витягли з в’язниці. І вже у березні 1860 року Андрій потрапляє до Англії.

Втік на вічну і святу волю козакувати на ввесь мій вік! Слава Богу!

Не відмовляється від жодної роботи, щоб прожити – викладає російську мову грекам, класифікує нумізматику у Британському музеї. Нарешті вчиться складати літери у друкарні. Ці знання згодом будуть у пригоді, коли він почне видавати власну газету за океаном.

Найкращим його другом і господарем їхнього спільного помешкання стає галичанин Мартин Холод, який потім роками листувався з Гончаренком. Отримувати від нього листи українською мовою було синонімом щастя. Англійську кухню в їхній оселі не жалували – їли борщ, куліш, каші.

1861 року повертається у Грецію на Афон. Там жив його рідний дядько – отець Дормидонт, у миру – Димитрій Богун. Там же приймає священицьке свячення. Далі дорога веде його у Єрусалим. Росіяни роблять спробу затримати його як злочинця-утікача, але тимчасовий притулок православний священик знаходить не у своїх одновірців, а в католицького патріарха. Далі був Єгипет. Тут російський консул намовив якогось грека і той ножем вдарив отця Андрія в груди…

Знову виснажлива подорож за маршрутом Александрія-Лондон-Афон-Смірна. І, нарешті, найдовша в його житті морська подорож – до Америки. 1 січня 1865 року він опиняється у Бостоні, маючи 35 рекомендацій “до порядних людей”. Метою подорожі було заснувати незалежну друкарню у Сан-Франциско.

Але спершу він виконав не менш важливу місію. 6 січня українець служить першу православну службу на північноамериканському континенті. Сталося це на квартирі грецького консула в Нью-Йорку. Парафіянами були самі вихідці з Еллади. Незабаром росіяни дістали Гумницького-Гончаренка і тут. Вони пообіцяли грекам купу грошей на побудову окремої церкви і священика, аби тільки вони відмовились від отця Агапія.

Він втрачає паству, але отримує свободу. Працює гравером, а також у кількох друкарнях. Робить набір Біблій і для арабів, і для слов’ян. Врешті-решт, заробив на кириличний шрифт і виїхав у Каліфорнію. Він не відмовився від ідеї заснувати вільну друкарню для росіян-сибіряків, щоб ті “слухали через Тихий Океан вільну і тиху пісню із вільної Америки”.

1867 року Гончаренко був присутній на Алясці на церемонії спуску російського прапора. Тоді ще стався казус – дружина останнього губернатора Максютова зомліла й впала на землю. Ніби від перехвилювання. Отець Агапій пише в щоденнику про театральність і нещирість того жесту – “…це було лицемірство. А хто обкрадав наших людей в Алясці і акціонерів в Росії? Чи не губернатори зо своїми чиновниками?…”.

Освічених людей тоді було не так багато. І отець стає ходячою енциклопедією і порадником для місцевого населення Аляски, зокрема, російсько-алеутських і аляскинських креолів. Які були добрими і наївними людьми, хрещеними у православ’ї. За добро і турботу Гончаренко отримує від них прізвисько Alaska man.

Перебуваючи в Каліфорнії створює товариство взаємної допомоги для вихідців з Російської імперії, зокрема і українців. Назвали його “Товариством декабристів” – на честь учасників дворянського революційного виступу 1825 року. Згодом посланці з петербурзького синоду розвалили цю спілку, бо начебто отець Агапій “не поважає царя і православіє”. Частина членів пішли за священиком, якого бачили в труді і пастирській роботі – “Ми оставили Росію, бо не поважаєм царя і хочем мати волю у нашій совісті”.

Закладена друкарня першу книжку випустила 1867 року. Це була “Russo-English Phrase Book”, фактично, словник і розмовник для американських солдатів, яких відправляли служити на Аляску. Тоді там значна частина населення розмовляла російською.

1 березня 1868 року отець Агапій Гончаренко здійснює воістину історичний чин – засновує газету “The Alaska Herald”. Цікаво, що газета вийшла не у Сітці, а у Сан-Франциско. Панотець логічно подумав, що оскільки вся комерція і всі зв’язки нового штату будуть іти через Каліфорнію, то найбільша кількість замовників реклами і читачів будуть саме там.

Ноу-хау Гумницького-Гончаренка було як у самому факті видання першої американської газети для Аляски, так і те, що частиною видання був блок “Свобода”, де друкувались статті російською і, зрідка, українською мовами. Отже, можна вважати святого отця основоположником як російської, так і української журналістики в Сполучених Штатах. І не тільки. Він був не просто духівником, а й, говорячи сучасною мовою – борцем за громадянські права. Приміром, вперше переклав російською Конституцію США, щоб громадяни новоприєднаної Аляски знали, що вони є джерелом влади (“народ управляє собою”), а не цар.

Невідомо, яким був наклад газети. Але кожного числа 500 примірників йшли не тільки на Аляску, але й у Сибір – “дорогами, мені одному знаємими”– щоб впливати на свідомість людей.

Багаторічна каторжна праця надломила здоров’я. 1872 року був вимушений продати бізнес і де-факто вийти на пенсію. Купив у родича великий шмат гористої землі, побудував там дім та зробив собі невеличкий вівтар просто неба у печері. І називав оцей хутірець “Каліфорнійською Країною” або й “Україною”.

Прожив ще доволі багато років. Хрестив дітей. Садив вишні і сосни. Зустрічав відвідувачів, яких магнітом тягнуло подивитись на дивакуватого, але доброго старця у високій шапці з хутра. Не пив і не курив, але як гостинний господар завжди пригощав подорожніх. “Що таке є частування гістя? – Чи не в цім таїнство – вечеря любові?”.

Були часи, коли про Андрія Гумницького (отця Агапія Гончаренка) бодай раз на рік згадували українські газети Америки. Змінились покоління і читачів, і журналістів. Тепер цього немає. Рідко пишуть тепер про фактичного засновника українства у США. Книга про нього “Father Agapius Honcharenko” Теодора Луціва, видана у кінці 1960-х, так і не перекладена на українську. Жодна українська бібліотека немає не те, що підшивки, бодай окремих чисел “The Alaska Herald”, щоб дослідники могли de visu погортати сторінки, написані та складені отцем Андрієм. Немає навіть однієї копії цієї легендарної й знакової для українців газети в інтернеті. Отже, все перераховане є справою нашої честі – зробити це. Щоб пошанувати Божу людину, козака, піонера, видавця і борця за гідність людини.

Прожив ще доволі багато років. Хрестив дітей, садив вишні і сосни. Зустрічав відвідувачів, яких магнітом тягнуло подивитись на дивакуватого, але доброго старця у високій шапці з хутра. Не пив і не курив, але як гостинний господар завжди пригощав подорожніх. “Що таке є частування гістя? – Чи не в цім таїнство – вечеря любові?”.

Були часи, коли про Андрія Гумницького (отця Агапія Гончаренка) бодай раз на рік згадували українські газети Америки. Змінились покоління і читачів, і журналістів – тепер цього немає. Рідко пишуть про фактичного засновника українства у США. Книга про нього “Father Agapius Honcharenko” Теодора Луціва, видана у кінці 1960-х, так і не перекладена українською. Жодна українська бібліотека немає не те, що підшивки, бодай окремих чисел “The Alaska Herald”, щоб дослідники могли de visu погортати сторінки, написані та складені отцем Андрієм. Немає навіть однієї копії цієї легендарної й знакової для українців газети в інтернеті. Отже, все перераховане є справою нашої честі – зробити це. Щоб пошанувати Божу людину, козака, піонера, видавця та борця за гідність людини.

Автор Вахтанг Кіпіані