"Вулик", "Чебрець", "Серпанок", "Підкова", "Чорнобривки" і "Дзиґа" - це не просто перелік чудернацьких українських слів, а назви танцювальних груп школи танцю "Вишиванка" при парафії церкви св. Йосипа Обручника в Чикаго. У "Вулику" танцюють найменші із цілої школи дітки - вони найбільш непосидючі, звідси і назва. "Вишиванці" ще немає й десяти років. Заснована у 2008-му, школа пройшла шлях від шістьох до 124-ьох учнів. Зараз тут хореографії вчаться шість груп, у яких займаються дітки віком від двох з половиною до шістнадцяти років.

Засновники “Вишиванки” – подружжя Оксани та Павла Федьків. Обоє хореографи, у яких за плечима Калуське училище культури. Павло, крім того, працював у Гуцульському державному ансамблі пісні  і танцю при Іванофранківській обласній філармонії. Після еміграції до США Федьківим не вистачало улюбленого заняття – і так постала “Вишиванка”. З року в рік щоразу більше зростала, так що на останньому звітному концерті зал на 400 осіб навіть виявився замалим.

vushuv_02Звітний концерт – особливе дійство для “Вишиванки”, під час якого тренери і малеча показують батькам, чого досягли за останній рік. Цьогоріч його назвали “Цінуй, люби і пам’ятай”. “Ми не можемо відійти від того, що відбувається вдома, і мусимо це показувати”,- пояснює тематику Павло. Тому на сцені продемонстрували «вальс з героями». “У нас був дівчачий танець до Івана Купала та хлопчачий бойовий гопак. Ми хотіли пов’язати їх з Україною. Так виникла ідея, коли дівчата в останньому танці прощаються з хлопцями”, – розповідає Павло.

vushuv_03

Чому при церкві втілюються важливі такі справи як “Вишиванка”, розповідає отець Микола Бурядник. Він каже, храм – це спільнота, об’єднана любов’ю і бажанням робити добро. А танцювальна школа – це не тільки люди, які приходять виконувати певні рухи:

Це щось набагато глибше. Це прояв душі, закладеного в нас Божого відтинку. Тому ми танцюємо, виявляємо радість в танці, в співі, в різних видах мистецтва, у молитві.

vushuv_04

vushuv_05Оксана працює здебільшого з малими дітками, від трьох до семи років, Павло переймає шефство над старшими. Допомагає подружжю вчитель-хореограф Світлана. Усі разом плекають серйозні плани на майбутнє: хочуть створити ансамбль із дорослим колективом. Вважають, що формують велику українську культуру: “Так ми створюємо громаду. Ми з Оксаною приїхали – не мали нікого, – каже Павло. – А зараз ми щасливі, що можемо розвиватися, виховувати дітей у двох культурах. Наш лозунг – і чужого научайся, і свого не цурайся”, – говорить про місію школи Павло.

Успіхам Федьківих дивуються навіть рідні в Україні. Кажуть, приємно бачити, що в Америці так підтримують і шанують українські традиції.

vushuv_06

Ми маємо завжди цінувати, не втрачати українські звичаї, культуру, вишивку,

vushuv_01- переконана Оксана. – Якщо ми вже є тут, а наші діти вчаться в американських школах, то маємо пам’ятати, звідки походимо. Звідки наші батьки, традиції. Це одне з одним пов‘язано”.


Автор статті Христина Бондарєва
Фото: Maksym Prokopiv