Вони починали із невеличкої групки однодумців у соцмережах, а сьогодні їх близько двох сотень активних волонтерів. Є осередки у Нью-Йорку, Вашингтоні, Детройті та Філадельфії. Ukrainian Chicago дізнався у Люби Шипович та Марії Сороки, чому американцям не варто скаржитись на свої біди, а українське кіно має шанс на "Оскар".

Люба Шипович емігрувала до США 7 років тому після того, як отримала диплом у Києво-Могилянській академії, де навчалась на програміста. Як і тисячі інших українців, виграла ‘‘Зелену карту’’ і поїхала освоювати країну, у якій могла б себе реалізувати. “На той момент в Україні все виглядало безнадійно. Пройшла Помаранчева революція, ми зрозуміли, що вона не відбулась. Я поїхала, фактично, шукати кращої долі”, – ділиться Люба. Але відгородитись від України повністю не хотілось. Люба знайшла роботу у Нью-Йорку і через якийсь час почала переконувати свого роботодавця із компанії CallFire відкрити офіс в Україні. Аргументи були простими, але дієвими: в Україні є достатньо технічних вишів, які готують добрих фахівців. Фахівці дешевші, і їх більше. Та й за рівнем професіоналізму вони не поступаються американським. Офіс успішно працює у Києві три роки. Люба у Razom – президент.

Марія Сорока  переїхала до Філадельфії у 16 років. Навчалась у Пенсильванському університеті, там вивчала менеджмент і підприємництво. Багато подорожувала, шукала себе – і знайшла у Нью-Йорку. Як розповідає, її роль у Razom  – позитивно  рекламувати українську культуру. “Чомусь українці часто розповідають американцям тільки те, що в них все погано, їм потрібні гроші. Американці думають, що ми якісь  екзотичні тваринки, яких показують по телевізору. Ми насправді креативні і багато чого вміємо і можемо. І не завжди хочемо в когось щось просити, у нас є щось своє, чим ми гордимося. Наприклад, талановиті лікарі, адвокати, інженери”.

razom_02

razom_03

Все почалось із соцмереж та протестів. Звичайно, наприкінці листопада практично кожен, хто мав знайомих або близьких на Майдані в Україні, намагався допомагати їм хоча б матеріально. Збирали гроші, передавали до Києва необхідні речі, щотижня виходили на мітинги. У Нью-Йорку протести організовували давно існуючі організації, розповідає Люба: “Й було так, що увесь тиждень ти вертишся, збираєш кошти, а на вихідних виходиш на протест, ніби на відпочинок. Аж раптом усередині грудня все стихло, ніхто на мітинги не кликав. Мені стало дивно: Майдан у розпалі, а у нас нічого не відбувається”. Врешті раніше не знайомі люди, але однодумці, знайшли одне одного у спільному Facebook-чаті. Так вийшли на перший власноруч організований мітинг і продовжували щотижня влаштовувати акції аж до березня.

Ми влились в цю роботу з першого дня і навіть не помітили, як автоматично стали дуже хорошими друзями

– згадує Марія. – Ми багато працювали і спілкувались разом. Пам’ятаю, що на телефоні безперестанку з’являлись сповіщення. Якщо забувала перемкнути телефон на режим “без звуку”, спати було майже нереально.

razom_04

Допомагати революціонерам в Україні штовхав, з одного боку, відчай через те, що не могли бути присутніми на самому Майдані. З іншого боку – у американських майданівців були свої переваги. “Ми розуміли, що зі США можна зробити те, що в Україні виглядало нереальним. Адже нас ніхто не переслідував за правдиві розповіді американським ЗМІ чи за те, що ми привертали увагу до подій в Україні, – каже Марія. – Ми могли вільно спілкуватись з американськими держслужбовцями і просто збирати гроші на чоботи”.

razom_05

Люди долучались все активніше, грошей на рахунках ставало дедалі більше. Активісти зрозуміли, що свою активність час зареєструвати. Без офіційної реєстрації було кілька проблем. По-перше, щоб проводити протести, треба було брати дозвіл в поліції, а дозвіл могла брати тільки організація. По-друге, на приватних рахунках людей почали накопичуватись чималі суми, і це ставало небезпечно. Так сім’я Razom зажила офіційним життям.

razom_06

Після Майдану, під час якого Razom найкраще вдалось мобілізувати фінансові ресурси (за час протестів зібрали понад 135 тисяч доларів), вони прагнули зайнятись довготерміновими проектами – збирати кошти, наприклад, на українську освіту. Але й за океаном українську благодійність довелось спрямувати на ті ж цілі, що й в середині країни.

– До нас звертались українські військові госпіталі з проханням купити ті чи інші апарати. У хлопців з Вашингтона виникла ідея – збирати не по одному апарату, а відправити цілий контейнер. Так ми зайнялись переправленням медобладнання. У Facebook нам почали писати про потреби сімей загиблих захисників, ми вирішили допомогти їхнім діткам, і з цього виник проект Toy Drive. Від українських волонтерів нам стало відомо, що вояки повертаються з війни із посттравматичним синдромом. Ми почали шукати вихід на спеціалістів, і з Бостона до Києва поїде ціла група фахівців, які займаються цими проблемами.

Ми усі ніби говоримо й розуміємо, що Україна програє інформаційну війну

- каже Люба. – Але щоб боротись, треба знати з чим. На початку вересня до Нью-Йорка приїхала Руслана, яка запустила Агентство Іміджу України. Й ми роздумували над тим, як інтелектуально можемо боротись із російською пропагандою. Перш ніж це робити, вирішили запустити інформаційну розвідку, дізнатись, з чим маємо справу. Разом із хлопцями з Google написали інструментарій, підібрали команду анотаторів. Це працює так: інструмент збирає матеріали, у яких висвітлюють Україну, сортує їх за соціальною значимістю. Анотатори читають матеріал, роблять коротку анотацію, вибирають тему, записують своє враження від прочитаного. Суть – визначити, чи це пропаганда, чи ні. Анотатори роблять це щодня і щодня протягом останніх двох місяців ми складаємо медіа-звіти. На основі цих звітів Агентство іміджу зніматиме ролики, матеріали, щоб якось міняти цю картинку. Тобто ми запустили першу частину цього проекту – розвідка працює. А тепер починаємо новий етап – боротимемось з цим.

razom_07

а останні кілька днів у американській пресі шалено зросла кількість матеріалів про надання Україні летальної зброї. Преса у США часто висвітлює позицію Білого Дому і “коли подібні матеріали з’являються на перших сторінках The New York Times, це щось означає. Загалом кількість матеріалів, які підтримують озброєння України, близько 70 на день. Населення явно готують до того, що зброю дадуть”, – каже Люба.

– Американці бачать Україну як країну, де йде війна, десь на такому рівні як Сирію, Афганістан, – розповідає Люба. – Що я би робила, щоб переламати цю точку зору. Україна – це соціальна держава, де є живі люди, там іде не просто якась війна, де воюють солдати. Прийнято думати, що доля солдатів – бути вбитим на війні. А коли гине мирне населення, це чіпляє інших. І це зрозуміле американцям, які страждали від тероризму і знають, що це таке, коли ти не є солдатом і боїшся таких от дій. Це їм потрібно пояснювати.

razom_08

– З іншого боку, американські медіа часто викривлюють реальну ситуацію в Україні, – каже Марія. Американці думають, що в Україні дуже страшна ситуація, що війна відбувається не на семи відсотках території, а на половині. У новинах про Україну немає ніякого позитиву. Знову танки, зброя, люди помирають… Оскільки в світі у багатьох країнах такі проблеми, американці втомлюються слухати про це, вони заплутані, не розуміють цього конфлікту. Впливова преса досі пише, що це українські сепаратисти, а за Росію не згадують.

razom_09

– Головне, що я зрозуміла – нікого ні в чому не треба переконувати словами, – каже Марія. Переконування – довгий процес. Люди мають мати зацікавлення і час, щоб сидіти і слухати. А найкраще переконувати діями. Нещодавно у нас була виставка нашого волонтера. Він – аніматор. У Нью-Йорку живе лише рік. Він просто ходив вулицями міста і фотографував звичайних людей, краєвиди. Ми провели тихий аукціон – і усі до єдиної фотографії продали. Хоча половина із присутніх не були українцями і жодного зв’язку з Україною не мали. Вдалось усе тільки тому, що ми робили акцент на якості його роботи, а не на тому, що він українець. Це справді працює. Дуже часто українці, коли щось роблять в Америці, тиснуть на походження. Тоді збираються лише українці і шансів вийти на ширшу аудиторію немає, всі інші просто бояться нічого не зрозуміти.

Багато фотографів, художників та дизайнерів самі просять організувати зустрічі з громадою. 20 лютого Razom звели нью-йоркців з десятком українських дизайнерів на чолі з Голдою Василевською. Ідея – показати, що в Україні є бізнес, креативні люд, які працюють на високому рівні.razom_01

Іще один проект – це підтримка документального фільму “Рабів до раю не пускають” про Майдан режисерів Лесі Калинської і Руслана Батицького. Кіно почали знімати ще рік тому, під час протестів, і знімають досі. Історія фільму змінюється відповідно до розвитку подій в країні. Режисери обрали кілька героїв, знімали їх протягом Майдану, потім війни на Сході, коли поїхали туди. Одна з героїнь балотувалась в депутати. Марія каже, мета у них амбітна: “Леся і Руслан все роблять самі, збирають кошти, знімають. Це дуже важко. Ми допомагаємо і хочемо, щоб фільм виграв “Оскар”. Тема актуальна, робота на високому рівні. І це дуже навіть можливо!”.

Над матеріалом працювала Христина Бондарєва
Фото: Yuriy Lozitskiy, Bogdan Grytsiv