«Мова – душа кожної національности, її святощі, її національний скарб…»
(Іван Огієнко)
Одна з найвизначніших функцій мови — ідентифікаційна. У роки сучасної російсько-української війни, поготів її всеохопности тепер, цю мовну рису проявлено, що дає змогу визначити своїх з-поміж чужих. Утім носіїв української мови не обмежено паспортом громадянина України, більш того — лона самобутности мови часто перебувають за етнічними межами нашої держави, позаяк вимушено українці опинялися там ще в часи, коли поняття «паспорта громадянина України» не існувало. Простежимо за життям української мови в країнах Америки, та як у дійсності вона сприяє національній самоідентифікації.
Одна з найвизначніших функцій мови — ідентифікаційна. У роки сучасної російсько-української війни, поготів її всеохопности тепер, цю мовну рису проявлено, що дає змогу визначити своїх з-поміж чужих. Утім носіїв української мови не обмежено паспортом громадянина України, більш того — лона самобутности мови часто перебувають за етнічними межами нашої держави, позаяк вимушено українці опинялися там ще в часи, коли поняття «паспорта громадянина України» не існувало. Простежимо за життям української мови в країнах Америки, та як у дійсності вона сприяє національній самоідентифікації.
Другим фактором, який слід виокремити, є різниця між письмовим та розмовним розвоями мови, що залежало від якісного складу українців-еміґрантів. Близько 40% з усіх заїжджих на початкові ХХ ст. становили чорнороби і ще 32% — господарники, що працювали зі землею. По суті, люди з невеликою кількістю потреб, а передусім з необхідністю заробити на існування собі та родині. Звертаємо увагу: мова повсякчасного спілкування цього населення — українська, тоді як рівень володіння англійською був доволі низький. Саме ця риса допомагала зберегти основи ззовні.
За третій чинник тодішньої неоднорідности та очевидної кострубатости вважаємо самоназивання. Відповідно до офіційних даних, лиш близько 40% еміґрантів себе сприймало українцями, ще 40% — русинами, а инші 20% говорили про свою тожсамість як про росіян. На нашу думку, лише остання група становила в мовному сенсі помітну відмінність, до чого спонукають кілька міркувань. По-перше, росіянами (доцільніше вживати тодішнього етноніма «великорос», яким проти «малоросів» називалися жителі колишньої Московії), себе називали з міркувань територіяльно-політичної належности, цебто загалом вихідці з Російської імперії. По-друге, усвідомлення міста на противагу усвідомленню села завсігди було протилежним, оскільки перше — переважно штучно перезаселене не корінними мешканцями, а відсоток містян дійсно був близько двадцяти. І саме в місті, яке цілком заселяли московити, панувала їхня мова проти української в меншості. Натомість етноніми «українець» та «русин» — ідентичні один одному, але з огляду на територіяльний чинник змінювалася частота їхнього вжитку.
Наприклад, у Наддніпрянщині побутувала саме перша форма, яку народ підніс у середині XVIII ст., коли за сприяння Ф. Прокоповича Московія привласнила грецьке прочитання хороніма «Русь», а поготів у ХІХ ст. за національного відродження. Друга ж форма переважала на Галичині, де московський вплив був у меншості, а отже спокійно існувало поняття русинів, себто тих самих українців, у нашій ориґінальній назві либонь з часів Червоної Руси (на підтвердження чому маємо щонайменше поетичну збірку М. Шашкевича «Син Руси» 1833 р. та вірш «Сідоглавому» І. Франка 1898 р. — обидві праці написано без уніфікованого правопису).
Отож, гадаємо, не є хибою вважати, що 80% міґрантів того часу були українцями, значить носіями української мови. За другої хвилі еміґрації, політично-інтелектуальної, вже стався ваговитий поступ, коли мова полишила фольклорно-літературні межі. Евген Маланюк, один з відомих представників діяспори того періоду, писав, що українцям випала тоді поважна історична роля, наголошуючи, що вони мусять бути «репрезентантом української визвольної боротьби за кордоном». Слідом поет виокремив два завдання для тих, хто вимушено опинився за межами Батьківщини, одним з яких є «інтенсивна культурно-освітня праця по духовному усвідомленню її [еміґрації — О.П.]».
З нашого погляду, це є начасним та злободенним поготів для сьогоднішніх еміґрантів, адже представники другої і згодом третьої хвиль дійсно дотримувалися тієї Маланюкової вказівки, зберігши мову й традицію. Ба більше, засновано центри її опанування, а також створено певні мовні осередки в різних панствах, де вже в ХХІ ст. досягнуто офіційного статусу української мови, як-от в муніципалітетові Прудентополісі (Бразилія).
Говорячи про США, то першою газетою українців була «Америка», яку започатковано 1886 р., а значить ще тоді розпочато просування друкованого слова в маси, яке не є книжним, а навпаки — живим. Відтак инші часописи чи газети поступово ширилися країною, зокрема «Свобода», яка існує з 1893 р. і містить українськомовний матеріял. Характерна лінґвістична особливість «Свободи» полягає в її правописові, який помилково сприймають за «діяспорний». Навсправжки наявні норми походять з правопису 1928 р., а саме: буквосполука «ія», а не «іа» («матеріяльний»), передання німецьких чи французьких двозвуків, відбиваючи ориґінальне звучання («Швайцарія»), м’яка «л» («рекляма), більше слів жіночого роду («візита») тощо. Натомість поруч існують вже більш-менш звичні норми і українцям вдома, на кшталт йотування в слові «проєкт» чи усунення в иншомовних словах зіяння, як в «авдиторії» чи «павзі» тощо.
Утім протягом ХХ ст. можна було спогледіти різні дописи до місцевих часописів на теми чистоти мови, вряди-годи з малим науковим підґрунтям, в яких автори намагалися забрати зі спілкування «полонізми» чи «русизми», частину з яких за такі сьогодні не вважають. До прикладу, в щомісячнику «Нові дні», який друковано в Торонто, відомий український мово- та літературознавець Петро Одарченко звертає увагу на польську синтаксу в українсько-канадських дописувачів і на калькування польської фразеології, що є слушним. Цікава думка філолога щодо фемінітивів (надто з погляду сучасного хаотично-масового їхнього вжитку в Україні), коли він підкреслив: американо-українці помилково вживають слова «мисткиня», якого не існує для позначення жінки, що присвячує себе мистецтву. Одарченко стверджував, що слово «митець» не має статі (як урешті всі назви фахів), проте існує слово «майстерниця», яке маємо в Лесі Українки, як відповідник до «майстра», що синонімне до «митця». Посилаючись на праці Єфремова і Франка, правописний словник 1928 р. і завваги Б. Антоненка-Давидовича, автор руйнує хибність вжитку русизмів.
Доречну думку висловив мовознавець Юрій Жлуктенко щодо певної рівносильности полонізмів і англізмів в українській мові. Вельми показово, що частину цих слів, приміром «академія», «есей» чи «ревізія», уживано сьогодні як норму. Таке різке протиставлення иншим мовам тоді можемо пояснити прагненням мовного виживання. Вагомими є спостереження: впродовж ХХ ст. наша мова була другою іміґрантською мовою в Канаді після німецької, і лише у 1970-х роках її посунула італійська. За визначник більшого чи меншого вивчення мови, також її застосування, було і покоління, яке проживало в Канаді і США.
Додатково підкреслимо, що саме в еміґрації українці спромоглися створити певні соціолекти, як от пластунський жаргон, завдяки якому низка слів або отримала нове життя, або стала новотвором («стійкування»), або їх було запозичено з латини через посередництво англійської чи иншої мови («алярм», «опінія»), а завдяки діяспорі ми можемо їх використати сьогодні.
У підсумкові цього викладу підтвердимо точність тези, висловленої в епіграфі, що допомагає ствердженню мовної ідентифікаційної функції. Саме мова зберігала українців українцями в країнах Америки, коли навіть не існувало свідомого твердження: хто є українцем. Руське або українське слово в газеті чи «Кобзареві» сприяло підтримці традиції, слідів якої часом немає в Україні через окупаційну владу, ба більше — слово було за форпост на чужині.
Олег Преловський, студент освітньої програми «Американістика та європейські студії» КНУ імені Тараса Шевченка
