За офіційними даними, українська громада в Республіці Казахстан налічує близько 480 тисяч осіб, і кількість українців там зростає. Таким чином, Казахстан – п’ята в світі країна за чисельністю українців поза Україною (після США, Канади, рф та Бразилії). Водночас українська громада Казахстану також належить до тих, що мають найдавнішу історію.
На півночі сучасного Казахстану та південному заході Сибіру – цю територію згодом назвуть Сірим Клином (за аналогією з Зеленим чи Малиновим клинами) або Сірою Україною – українці з’являються з XVIII століття внаслідок заслань царською владою: у 1768 році. це були учасники гайдамацького руху (Коліївщини), а після знищення Запорозької Січі у 1775 році – й козаки.
Найктивніше переселення українців на територію Казахстану припадає на XIX – XX століття і було пов’язане як з економічними, так і політичними причинами, обумовленими політикою російського царського уряду. З одного боку, за допомогою українців, які були на службі в російському війську, здійснювалася колонізація території Казахстану. А з другого – з 60-х років ХІХ століття до Казахстану у пошуках землі та з царської волі переселялися українські селяни з Чернігівщини, Полтавщини, Київщини губерній, особливо внаслідок Столипінської аграрної реформи. Так українці опинилися на території нинішніх Акмолинської, Костанайської, Західно-Казахстанської, Північно-Казахстанської та Східно-Казахстанської областей. Станом на 1917 рік там вже було 700 тисяч українців, або понад 10 відсотків населення Казахстану.
При цьому навесні 1917 р., як і в Україні, на Сірому клині, розгортається український рух і починається організоване громадське життя українців краю, центром якого стають сибірські міста. Створюються українські організації, виходять українські часописи в Омську та Томську, формуються окремі українські військові частини, засновано Головну Українську Раду Сибіру й направлено представника до Української Центральної Ради в Києві. Однак з перемогою тут білого руху український рух загальмувався, а з утвердженням більшовицької влади почалося переслідування і репресії його учасників.
В цей період кількість українців постійно зростає, що засвідчив перепис 1926 року, – 860 тисяч українців (понад 13 відсотків всього населення Казахстану). Причому у деяких північних та південно-східних регіонах частка українців сягала 30-40 відсотків. Українці в той час зберігали свою національну ідентичність, підтримували українське культурне життя.
З початку 1930-х років з розгортанням політики колективізації, сюди висилали «розкуркулених» українців та незгодних з владою. Наступний етап депортацій українців до Казахстану та Сибіру припала на початок Другої Світової війни, з встановленням влади СРСР над західноукраїнськими землями. А із просуванням німецьких військ Україною, у 1941 році до Казахстану евакуювали низку підприємств, освітніх та наукових закладів, сиротинців…
Освоєння цілинних земель цих країв з 1950-х – 1960-х рр. призвело до ще однієї хвилі масштабного переселення українців до Казахстану – близько 300 тисяч. Тривало й переселення сюди з України кваліфікованих працівників, потрібних для будівництва чи розвитку певних галузей промисловості. Так, до 1970 р. кількість українців в Казахстані досягла свого піку – 933 тисячі.
З розпадом СРСР (за переписом 1989 р. у Казахстані проживало 896,2 тисяч українців) більша частина українців звідти не повернулася до України з різних причин. Для багатьох казахська земля стала теж рідною. Втім, як бачимо, кількість українців у Казахстані суттєво зменшилася дотепер. Переважно українці мешкають на півночі Казахстану. За даними Посольства України у Казахстані, кількісно найбільші українські громади у Костанайській (80 тис. осіб), Карагандинській (45 тис.), Павлодарська (36 тис.), Північно-Казахстанська (36 тис.), Акмолінська (35 тис.) областях. Потужними українськими осередками є Караганда, Астана, Павлодар, Семипалатинськ, Талди-Курган, Алмати.
Ті українці, які залишилися в Казахстані і пам’ятали про своє коріння й прагнули підтримувати зв’язок з Батьківщиною, з 1990-х років засновують різноманітні організації, спрямовані на підтримку української мови та культури. Найбільше було засновано культурних творчих колективів, як-от Павлодарський український народний хор, який у 1999 році став призером Київського фестивалю Всеукраїнської діаспори. Відтоді з’явилася низка українських бібліотек, недільних шкіл (вивчення українознавчих дисциплін), дитячі ансамблі і хори, навіть газети та радіопередачі українською. Так, у містах Астана і Павлодар регулярно виходить радіопрограма «Українська родина». Також існує онлайн-видання «Українські новини». Таким чином, українська громада Казахстану на чолі з провідними організаціями, Асоціацією «Українці Казахстану» та «Радою українців Казахстану», розбудувала мережу українських культурних організацій та налагодила «українське життя».
Значну увагу українська громада Казахстану приділяє збереженню пам’яті про трагічні сторінки минулого, зокрема засланих і загиблих в таборах Казахстану українців за царату та радянської влади. Так, у жовтні 2017 р. до 70-х роковин операції «Захід», в ході якої до Казахстану і Сибіру було депортовано десятки тисяч українців, у м.Караганда було встановлено кам’яний хрест у пам’ять про українців, що символізує трагедію всіх депортованих у Казахстан українців, незалежно від часу та регіону депортованих до цієї країни. Хрест виготовили в Казахстані, а бронзовий розіп’ятий рушник, що символізує розп’яту душі українського народу, – в Україні (скульптори Олесь Сидорук і Борис Крилов).
Українці Казахстану, незважаючи на велику відстань від історичної Батьківщини і специфіку суспільно-політичного життя в країні проживання, все ж прагнуть підтримувати духовний, культурних зв’язок із Україною. Так, вони є активними учасниками радіодиктантів у День української писемності і мови, долучаються до різних заходів, які проводить Посольство України в Казахстані, щороку докладають багато зусиль для гідного вшанування пам’яті Тараса Шевченка у березні, представляють українську кухню та культуру на фестивалях тощо.
Принагідно зауважимо, що перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку було відкрито у 1881 році у Казахстані. Він був встановлений до 20-ї річниці від смерті Кобзаря у місті Форт-Олександрівський (нині – м. Форт Шевченко, Мангістауська обл., Казахстан). Загалом в Казахстані споруджено 16 пам’ятників Кобзареві, який певний час перебував тут на засланні, і став певною мірою об’єднуючою ланкою для казахів та українців, а його творчість стала символом дружби та взаєморозуміння між Україною і Казахстаном. Так, на його честь названо вулиці в головних містах країни Великого Степу – Астані і Алмати. Причому саме на вулиці Шевченка в м.Алмати біля пам’ятника Кобзареві, що має статус пам’ятки місцевого значення, часто збираються українці Казахстану для проведення національно-культурних заходів.
Із вторгненням росії на територію України та початком російсько-української війни в 2014 р. в українців Казахстану додалася ще одна причина гуртуватися і вболівати за свою Батьківщину. Тож і на початку 2022 року, незважаючи на напружену політичну ситуацію в самому Казахстані, українці пильно стежили за подіями в Україні: війська рф почали активно порушували режим тиші, іноземні розвідки щодня надавала інформацію про високу ймовірність повномасштабного вторгнення…
24 лютого, що стало днем великого потрясіння для усього світу, у Казахстані відбувся перший пікет проти російської війни в Україні біля консульства рф в Алмати 24 лютого 2022 р. У ньому брали участь як і українська громада, так і небайдужі казахи. Того дня їх розігнала поліція.
Однак це не могло зупинити українців, вони практично миттєво почали зорганізовуватися для підтримки України. Надзвичайно швидко спільнотою «Українці в Алмати» була налагоджена система збору та відправки до України гуманітарної допомоги. На офіційному сайті спільноти зазначено, що актив – 28 волонтерів (як українці, так і казахи) – досьогодні активно збирають найнеобхідніше.
Очільник української громади Казахстану світлої пам’яті Михайло Парипса, голова Павлодарського обласного товариства української культури ім. Т. Г. Шевченка та голова асоціації «Українці Казахстану», у дописі від 26 лютого 2022 наголосив: «Ми, українці далекого казахстанського краю, безмежно обурені і стурбовані, що варвари і вороги сусідньої Расєї черговий раз принесли на землю миролюбивої України і її багатостраждального народу кров і смерть, намагаючись поневолити наш народ, знищити багатовікову історію і культуру, нав’язати рабство і свої дикунські традиції». Асоціація неодноразово зверталася до чинного президента Республіки Казахстан Касима Токаєва аби держава зайняла більш активну позицію проти росії в ООН.
26 лютого 2022 р. екологічний мітинг в Алмати спонтанно перетворився на акцію підтримки українців. Того дня мітингувальники відправились до пам’ятника Тарасу Шевченку, де здавна завжди збираються українці. Проте, цей виступ не був масовим. Але вже 6 березня 2022 р., через 11 днів після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, в Алмати відбувся повноцінний санкціонований мітинг, на якому за різною інформацією зібралось понад 3 тисячі осіб. У місцевому сквері Сари-Арка майоріли синьо-жовті стяги, лунав український гімн та слова підтримки українського народу.
А через місяць, 9-10 квітня в м.Алмати за підтримки Посольства України відбувся благодійний захід «Дні України» для підтримки українського народу у війні. Гості куштували вареники та український борщ, приготовлений дружиною Посла України в Казахстані Оксаною Врублевською за підтримки місцевого ресторану української кухні «Bitanga», відвідали маркет локальних брендів, концерт музикантів. Всі кошти, зібрані з продажу квитків на концерт і майстер-класи, та відсоток прибутку від партнерів-учасників були передані на гуманітарну підтримку Україні.
Відтоді такі заходи на підтримку України, привернення уваги до війни, залучення громадян Казахстану до збору коштів на гуманітарну допомогу українцям, стали регулярними. Українська громада Казахстану бере активну участь і в інформаційній війні та активно поширює правдиву інформацію про воєнні злочини рф на різноманітних платформах, формуючи таким чином громадську думку в країні та допомагаючи своїй Батьківщині у боротьбі за свободу і правду.
Валерія Гречана, студентка освітньої програми «Сходознавство» КНУ імені Тараса Шевченка, Ольга Сухобокова, кандидатка історичних наук, доцентка КНУ імені Тараса Шевченка
