Його іноді називають українським Кіссінджером, що здійснив справжню наукову офензиву, заснувавши у 1973 р. Український науковий інститут Гарвардського університету – найпотужніший центр українознавства у США й один з головних у світі. А ще в переліку його досягнень є викладання у провідних німецьких і американських університетах, редагуваня низки часописів та численні наукові праці про зв’язки України зі Сходом, хозарська теорія походження Русі, а також створення Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського у Києві. Все це про Омеляна Пріцака – видатного історика XX століття, доробок якого ще довго залишатиметься актуальним, і водночас талановитого організатора, який зміг не лише створити український науковий осередок у Гарварді, а й об’єднати дослідників навколо україністики.

Омелян Пріцак народився у буремному 1919 р., коли була в розпалі боротьба за самостійну Україну. Він неодноразово з гордістю згадував, що народився в незалежній українській державі 7 квітня 1919 р. Його мала батьківщина – село Лука (сьогодні – Самбірського району Львівської області) тоді було у складі ЗУНР, на яку наступала армія Галлера. До слова, батько Омеляна, Йосип Пріцак, був вояком Української галицької армії. Він потрапив у полон до поляків і помер у вересні 1919 р. від тифу, тож наш герой, який тоді був ще немовлям, знав батька лише з розповідей. Через рік його мати, Емілія Капко, вийшла заміж вдруге, але майно батька та вітчима Омеляна (теж вояка УГА) було конфісковане польською владою.

Тернопільська гімназія, де навчався О.Пріцак. Тут також навчалися І.Пулюй, О.Барвінський та І. Горбачевський

В одному з інтерв’ю Омелян Пріцак сказав, що його мати й вітчим переїхали до Тернополя і вирішили виховати його як поляка, щоб забезпечити перспективи в майбутньому. Вони віддали хлопчика до польської гімназії в 1928 р. і навіть записали його ім’я на польський лад – Еміль. Це стало підставою для пізніших звинувачень, що він походить із родини «хрунів» (свинських зрадників українського народу), що було проявом національних антагонізмів.

Водночас дізнавшись у підлітковому віці про своє українське походження (внаслідок образ вчителя-українофоба) та зацікавившись історією, він почав усвідомлювати себе українцем завдяки роздумам та середовищу. Власне, це й визначило його подальшу долю. Він болісно сприймав глузування польських вчителів над гімназистами-українцями, намагався знайти причини цього в минулому й зрештою таємно прочитав «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Під впливом цього Омелян Пріцак вирішив стати істориком.

Велику роль у становленні його особистості та кристалізації національної ідентичності відіграли студентські роки. Навчаючись з 1936 р. на гуманітарному факультеті Львівського університету, Омелян вивчав всесвітню історію та східні (арабську, монгольську, перську, турецьку) мови, відвідував греко-католицьку церкву і студіював українознавчі дисципліни у Науковому товаристві імені Шевченка, де в 1936–1939 рр. також виконував обов’язки секретаря Комісії нової історії України. НТШ Омелян Пріцак завдячував і своїм наставником – видатним істориком Іваном Крип’якевичем, учнем М.Грушевського. У цей період Омелян вирішив зосередитися на орієнталістиці (сходознавстві), але це не означало відхід від вивчення історії України. Скоріше навпаки, адже майбутній вчений прагнув дослідити національну історію крізь призму східних джерел та виявити вплив Сходу на Україну загалом. Наприклад, коли згодом його запитали: «Навіщо вам та україністика? Ви ж визначний тюрколог!», – Пріцак відповів: «Усе, що я робив, – я робив для України».

Друга світова війна внесла свої корективи у становлення вченого. На порозі німецького вторгнення, у 1940 р. на запрошення Агатангела Кримського він приїхав до Києва та вступив до аспірантури Інституту мовознавства Академії наук УРСР, щоб вивчати «ісламську філологію». Проте невдовзі Омеляна Пріцака мобілізували до армії. Вже в перший місяць війни він потрапив у німецький полон, і, як не парадоксально, це відкрило йому шлях до побудови на Заході кар’єри вченого, що він навряд чи зміг би зробити в СРСР.

У 1943 р. Омелян Пріцак продовжив навчання в Берлінському, а потім Геттінгенському університетах, де вивчав історію Східної Європи та Сходу, спеціалізуючись передусім на іраністиці та тюркології. Водночас він був активним в українських студентських гуртках і навіть став редактором українського студентського вісника «Мазепинець». Отримавши докторський ступінь у 1948 р. та захистивши диплом у 1951 р., Омелян Пріцак отримав посаду доцента у Геттінгені у 1951 р., а через рік – у Гамбурзі, де в 1957 р. став професором. Як науковець він здійснив багато робочих візитів до Кембриджа, Кракова, Варшави та Гарварду. Зрештою у 1961 р. очолив кафедру алтаїстики, тюркології та євразійської історії у Вашингтонському університеті (Сіетл, США), а в 1964 р. посів посаду професора тюркології та історії центральної Азії у Гарварді, де викладав до 1990 р. Саме тут найбільше розкрився його науковий, викладацький та організаторський потенціал, й саме тут він зміг зробити чи не найбільше для розвитку українознавчих студій.

До 1968 р. більшість праць Омеляна Пріцака були присвячені сходознавству. Проте на величезній відстані від батьківщини, усвідомлюючи потреби української нації, він дедалі більше уваги став приділяти україністиці, історичним і культурним зв’язкам українських земель з країнами і народами Сходу. З-під його пера вийшло чимало фундаментальних наукових праць, серед яких дослідники виокремлюють такі як «Половці і Русь», «Слов’яни і авари», «Походження хозар», «Коли і ким було написано “Слово о полку Ігоревім”», «Походження Русі», «Історіографія та історіософія Михайла Грушевського» тощо. Найбільш відомими стали дослідження Омеляна Пріцака, пов’язані з історією становлення Русі-України, її зв’язку із Хозарським каганатом – могутньою державою в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі. Це стало підґрунтям для відомої хозарської теорії походження Русі. Загалом О. Пріцак – автор близько тисячі праць зі сходознавства, лінгвістики, медієвістики та славістики.

«Усе своє наукове життя я ділив між українською історією та сходознавством, з тим, що до 1968 р. сходознавство було моєю офіційною дисципліною, і силою факту я йому більше приділяв уваги, – свідчив наш герой в автобіографічній праці «Мій шлях історика». – Другий стимул до моєї концентрації на українській історії був викликаний потребами української науки». В цій царині, безсумнівно, найбільшим досягненням Омеляна Пріцака стало заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету. Історія його появи заслуговує на екранізацію, позаяк це історія неймовірного успіху та подолання перешкод у втіленні амбітної і важливої для всього українства ідеї. Вона бере початок у 1964 р., коли О.Пріцак виступив з ідеєю створити в структурі університету потужну українознавчу науково-дослідницьку установу з розгалуженою системою кафедр та бібліотекою, а також очолив кампанію зі збору коштів для її реалізації. Він сам об’їздив українські громади в різних куточках Америки, переконуючи долучитися до збору коштів, щоб створити центр українознавства саме у Гарварді – провідному університеті США і світу. І це в той час, як там вже існував досить потужний російський центр, а в розпал «холодної війни» ніхто з керівництва особливо не хотів занурюватися у тонкощі російсько-українських взаємин, вважаючи народи єдиним цілим і ототожнюючи українців з СРСР. Найскладніше було переконати в доцільності створення українознавчого інституту очільника Гарвардського університету Франкліна Форда, який вважав, що українські студії – надто локальні й запропонована ідея може виявитися «культурно сепаратистською справою», отже – спричинити скандал.

Український науковий інститут Гарвардського університету

Все ж у 1968 р. в Гарварді постала перша кафедра історії України, яку очолював Омелян Пріцак у 1975–1990 рр. Згодом його зусиллями тут постало ще дві українознавчі кафедри – мови та культури, до роботи на яких він залучив найавторитетніших українських вчених. Зрештою й на проект Українського інституту погодилися. Значну роль в цьому відіграло те, що О.Пріцак взяв на себе забезпечення фінансування. Сума, необхідна для відкриття інституту (1,8 млн доларів), була зібрана за рахунок пожертв української діаспори Північної Америки: від невеликих внесків робітників заводів та фабрик американського Детройта і канадського Віндзора до дуже щедрих внесків успішних бізнесменів українського походження, серед яких був і відомий меценат Петро Яцик. Так завдяки цілеспрямованості О. Пріцака, синергії науковців та української громади у 1973 р. було відкрито Український науковий інститут Гарвардського університету. Закономірно, його директором став ініціатор створення, людина, яка найбільше доклалася до цього – Омелян Пріцак (він очолював установу до 1990 р.).

Омелян Пріцак та Папа Іван Павло ІІ

З Інститутом пов’язана ціла плеяда відомих українських науковців, таких як Франк Сисин, Борис Ґудзяк, Любомир Гайда, Орест Субтельний, Зенон Когут, Григорій Грабович та ін. У 1977 р. за редакцією Омеляна Пріцака почав виходити збірник «Harvard Ukrainian Studies», а у 1988 р. з його ініціативи з’явилося видання «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства», в якій було опубліковано оригінальні джерела, важливі твори з історії України, перевидано багатотомну «Історію України-Руси» М.Грушевського. Загалом Український науковий інститут за керівництва О.Пріцака здобув великий авторитет не тільки у Гарвардському університеті, але й серед світової наукової спільноти, ставши одним з провідних центрів українознавства. Разом з тим Омелян Пріцак став співзасновником Міжнародної асоціації україністів (1989), керівником її археографічної комісії.

Менш відомий, але цікавий факт про Омеляна Пріцака: протягом 1960–1971 рр. він щороку висував на здобуття Нобелівської премії українських поетів – Івана Драча, Ліну Костенко, Павла Тичину та Миколу Бажана, популяризуючи їхню творчість.

З радістю та великим ентуазмом Омелян Пріцак сприйняв розпад СРСР та появу на політичній мапі світу незалежної України. Саме це зумовило його повернення до України в 1990 р., де він прагнув сприяти становленню української науки. Вчений був першим з обраних до Академії наук України закордонних членів та створив і очолив у Києві Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського, що став провідною сходознавчою інституцією України. З його ініціативи було започатковано кілька наукових сходознавчих періодичних видань.

У 1996 р. через хворобу дружини та погіршення власного здоров’я Омелян Пріцак був змушений повернутися до США. Втім, ще зміг кілька разів відвідати Україну перед тим як відійшов у вічність 29 травня 2006 р. у Бостоні. Похований видатний науковець на Лук’янівському кладовищі у Києві.

Одним з найважливіших надбань Омеляна Пріцака була його бібліотека – вражаюча за обсягом та багата за наповненням колекція рукописів, друкованих видань, джерел, архівних документів та мистецько-культурних пам’яток з філології, світової історії, сходознавства, славістики, археології, нумізматики, філософії, мистецтвознавства, етнології тощо. Після його смерті ця колекція була передана до Києво-Могилянської академії, де на її основі створили Меморіальний кабінет-бібліотеку Омеляна Пріцака, а згодом – Науково-дослідний центр орієнталістики імені Омеляна Пріцака.

Про визнання внеску Омеляна Пріцака як видатного вченого-історика, організатора українських наукових інституцій в Україні та за кордоном, що згуртували українських вчених і дали потужний імпульс поступу українського сходознавства та студій з історії України, свідчить вшанування його пам’яті в назвах премій та топонімів в Україні. Так на його честь переіменовано вулиці у Києві та Дніпрі (в 2022 та 2024 рр. відповідно). Ще в1992 р. з’явився астероїд 17519 Пріцак. Зрештою головний плід праці О.Пріцака, Український науковий інститут Гарвардського університету, у 2019 р. заснував Книжкову премію Омеляна Пріцака. Водночас, сподіваємося, що гідне вшанування пам’яті видатного українця і усвідомлення українським суспільством, наскільки багато він зробив для України, ще попереду.

Ольга Сухобокова, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка

Марія Кудасюк, студентка освітньої програми «Американістика та європейські студії (з поглибленим вивченням іноземних мов)» КНУ імені Тараса Шевченка