Східна традиція в архітектурі українських храмів Америки

«Релігійна архітектура – дивовижно вільна. Ймовірно, це найвільніша із усіх форм архітектури. Храм, церква, чи каплиця може набувати будь-якої можливої форми, з єдиними умовами розміщення вівтаря та аналою, а також стін, накритих дахом» – писав один з найвідоміших релігійних філософів другої половини ХХ ст. Етьєн Жільсон у «Передмові про мистецтво та красу» («Introduction aux arts du Beau»,) 1963 р. У доречності цих слів переконуємось при знайомстві з сучасною церковною архітектурою американців українського походження серед яких зупинимо увагу на таких постатях, як М.-Д. Німців, Р. Жук, З. Мазуркевич, та познайомимось із їхніми деякими проєктами. Слід відразу наголосити на тому, що українська традиція в храмобудуванні не є чимось відокремленим, вона є складовою Східної, візантійської традиції.    

Мирослав-Данило Німців (1910/1913-1997) народився у Перемишлі. У 1937 р. він закінчив архітектурний факультет Львівської політехніки, у 1944 р. М.-Д. Німців переїхав до Відня, завершив курс Школи майстрів архітектури. У 1948-му він емігрував до США, де у штаті Каліфорнія з 1957 р. здобув право на самостійну архітектурну практику. У 1982 р. архітектор написав працю «Традиція архітектури українських церков», у якій поділився знаннями про основи храмобудівництва, зокрема українського. Серед основних компонентів, що притаманні Східній Церкві є тридільна система розподілу внутрішнього простору: «бабинець», (притвор), нава, (храм вірних), та святилище (вівтар).

Святилище завжди вказує на Схід, оскільки символізує вічне світло, вічного Бога, «бабинець» – на Захід, звідти – головний вхід до храму. Зовні церкви – копули-бані, кількість яких не обов’язково відповідає кількості частин храму. Середня копула-баня – основна, яка панує над усім храмом, на стелі копули – зображення Христа-Панкратора. Іконостас є невіддільним елементом, що відділяє наву від святилища, він є символом небесного царства. Без іконостасу, як пише Німців, немає Східної Церкви. Приналежність території України у різні часи до Польщі, Австрії та Росії «латинізувала» Східний церковний обряд у храмобудуванні, тому з’являються просторові по горизонталі базиліки із двома характерними для католицького обряду банями-копулами на передньому фасаді. Проте Східна церковна традиція залишається. Тепер на прикладі деяких храмів Америки, побудованих архітекторами українського походження, переконаємось у наявності цієї традиції.

Одним із найбільш цікавих, проте маловідомих храмів архітектора М.-Д. Німцова є Андріївський кафедральний собор у Сільвер-Спрінгу, штату Мериленд. Ще після Другої світової війни сюди іммігрували 65 сімей з Радянського Союзу, які заснували свою церковну парафію. У 1986 р. вони замовили побудову церкви, будівництво якої було завершене наступного року.  

Храм є комплексом стильових рис романської базиліки в основі планування, барокових пілястр-контрфорсів, неоготичних витягнутих вузьких вікон. Над прямокутною однонавною базилікою височіють п’ять бань: по дві однакових у святилищі й притворі, та одній основній у наві. Схожі риси Андріївського собору можна побачити в церкві Святого Пантелеймона у Галичі та Успенських соборах у Києві та Чернігові.

Цілісністю традиції й незвичної, місцями грубої пласкої геометричної  форми вирізняються храми архітектора Радослава Жука. Радослав народився у 1931 р. на Галичині, звідки його родина переїхала до Австрії, де він отримав середню освіту й переселився до Канади. Там навчався на архітектора у Макглійському університеті у Монреалі, вступив до аспірантури (1960 р.), здобув ступінь магістра архітектури в Массачусетському технологічному інституті.

За свою архітектурну діяльність Р. Жук був  нагороджений та обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади (1987р.). В основі творчої спадщини Р. Жука – пам’ятки сакральної архітектури, що характерні особливим стилем і філософією. Одним із ранніх його проєктів була греко-католицька церква Святого Сімейства в одному з житлових районів Вінніпега.

У 1963 р. її було збудовано. В основі планування – тридільний поділ з чітко відведеною довгою напівтемною навою, що зростає при наближенні до святилища. Над святилищем височіють три вежі, які нагадують креслення центральної нави Спасо-Преображенського собору у Чернігові, Успенського собору у Володимирі-Волинському, чи Софійського собору в Києві.

Центральна вежа, традиційно, вища за дві бокові, однак усі три стрімко здіймаються над навою, що формує візуальну ілюзію віддаленості, відокремленості від решти храму, що, ймовірно, символізує Царство Небесне, яке можливе для досягнення через дотримання поступу, відданості Богу та молитви. Нава, як храм вірян – це прохід до нього. У зовнішньому оздоблені переважають мотиви арок, що лише підкреслюють, нагадують про Східну традицію. Бокові стіни храму – глухі, суцільні, без орнаменту. Храм є прикладом модерного церковного будування, основна увага якого зосереджена на функції, а планування й оздоблення лиш натякає на етнічну й конфесійну приналежність.

Поєднанням традицій та модерних технологій будування характерна церква Святого Йосафата у Чикаго, архітектором якої був Зенон Мазуркевич (1939-2018), уродженець Івано-Франківщини, котрий спершу зі своєю сім’єю емігрував до Німеччини, а потім до Канади. У 1966 р. він здобув ступінь бакалавра архітектора в Університеті Торонто. З 1974 р. він відкрив власну архітектурну компанію у Філадельфії. Парафія св.. Йосифа у Чикаго замовила будівництво нового храму у Зенона Мазуркевича, котрий був одним із 32 претендентів. Будування завершилось до кінця 1976 р. В основі планування храму – Східна традиція й символіка. Воно нагадує форму Єрусалимського хреста. Дванадцять башт на різних краях символізують дванадцять учнів-апостолів. По центру – основний, найвищий купол, що символізує Ісуса Христа. Внутрішній простір є тридільним, із навою в основі, із зображенням Христа-Пантократора вгорі куполу. Святилище відмежоване іконостасом. Храм збудований із скла, що складає 75% всього матеріалу, бетону та сталі. Імовірно, прототипом даного проєкту була Свято-троїцька церква в Новомосковському в Україні, котра на рідкість є дев’ятибанною.

Отже, сакральні споруди української діаспори в Америці попри відірваність від материнської культури та експериментальні пошуки стилю зберігають основні риси Східної традиції українського храмобудування. Тому сміливо можна стверджувати, що українська церква продовжила свій розвиток за тисячі кілометрів від України.

Тарас Березюк, студент IV курсу освітньої програми “Американістика та європейські студії”, Київський національний університет імені Тараса Шевченка