Петро Яцик: як любити Україну до глибини власної кишені

“Мій бізнес поглинув половину мого життя, щоб заробити на життя і (заробити) гроші. Друга половина життя була присвячена роботі з освітніми закладами та вченими для поліпшення свої громади з розумінням того, що сприяють зростанню знань, я також сприяю Україні та світу.” Петро Яцик

Цьогоріч в Україні учні та студенти братимуть участь у ювілейному ХХ конкурсі знавців української мови імені Петра Яцика. Його фундатором став канадський меценат, українець за походженням, меценат і засновник Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» Петро Яцик (1921 – 2001). Він стверджував: «наша еміграція псує багато енергії, часу, грошей, паперу на так звані політичні суперечки. <…> При помочі освіти можна піднести інтелектуальний рівень, включно з піднесенням рівня координуючих чинників». 

Його життєвий шлях розпочався з села Верхнє Синьовидне (Сколівській район, Львівщина), де Петро народився 7 липня 1921 р. у родині селянина Дмитра Яцика. Дитинство значною мірою формує наш світогляд, пріоритети, поведінкові моделі. Петро Яцик, наприклад, щиро дивувався, навіщо бити коня, коли той і так «тягне, як не лопне». Крім цього, синевідівці наймали для господарства чоловіків із сусідніх сіл, а самі вирушали в мандри, аби заробити кошти. Коштів вистачало не лише для задоволення власних потреб, але й на побудову в селі найкращої церкви, двоповерхової школи, будинка «Просвіти», де бував Іван Франко. Таким виріс і Петро Яцик –  підприємцем та поборником національної ідеї.

Із початком радянсько-німецької війни, Яцик хотів стати добровольцем дивізії «Галичина», але його відмовив німець, мотивуючи це тим, що «там –каліцтва, смерть», а надто важко тому, хто ніколи не мав справу зі зброєю. 1944 р. Петро Яцик, який понад усе не хотів жити під совєтською владою, вирушає спершу в Регенсбург (Німеччина): «Не знав я тоді, чого можна сподіватися поза границями України, та у своїй голові я вірив в одне: як збережу себе живим, то матиму змогу щось зробити для справи, за яку можна лише мерти на рідних землях». Побоюватися Яцикові було чого: щонайменше звинувачень у колаборації. Лояльні до німців настрої мешканців Галичини біограф мецената Джон Рейнольдс пояснює жорстокістю совєтської влади, після якої «будь-яка зміна давала надію для тих, хто не знав про нацистські расові теорії».

У Регенсбурзі, де на той час був досить потужний український осередок, він, як зазначає інший його біограф, письменник Михайло Слабошпицький, «жадібно, як це може робити тільки та людина, що глибоко усвідомила, що вона дуже відстала від своїх ровесників» навчається в Українському технічно-господарському інституті. Аби стати помітним і знаним, прозріває Яцик, слід бодай одну ділянку життя дослідити й знати досконало.

У 1949 році він перебрався до Канади. Однак він не одразу стає власником і президентом приватної будівельної фірми «Prombank Investment Limited» (P. Jacyk Group). Спершу Петро Яцик навіть працює в ресторані, відокремлюючи м’ясо від кісток, згодом – на залізниці та молочарні. Він відчуває дискомфорт і швидко усвідомлює, що Канада – простір можливостей. Заробивши трохи грошей, вони із партнерами Володимиром Клішем та Степаном Рошком відкрили українську книгарню «Арка». 1954 р. Яцик, накопичивши 46 тисяч доларів, забирає свої «активи», готуючись до справи більш масштабної. Після «Арки» новими проєктами Яцика стали меблевий магазин, згодом – будівельна фірма «Аккурат Білдерс Лтд.»

У 1960-х роках, забезпечивши своє фінансове майбутнє, Петро Яцик усе більше уваги приділяє розбудові українського простору. Спершу фінансує видання багатотомної «Енциклопедії українознавства», уклавши в цей проєкт 300,000 доларів. Це був надзвичайно важливий крок для становлення української модерної нації, бо становив «синтез і суму різних складових», ставши «науковою дефініцією народу». Яцик згадував: «Тоді, коли українською мовою було важко розпродати 3500 комплектів впродовж 30-ти років, перший том енциклопедії (5000 примірників) англійською мовою сама Канада розхапала за кілька місяців». Ці ідеї в Яцика підживлював Омелян Пріцак, який був переконаний, що «ми ж не маємо своєї історії». Дбав меценат і про міжнародний імідж українців: у Канаді видав англійською мовою «Encyclopedia of Ukrainе», профінансував переклад на англійську й видання багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Аби це не виглядало одноразовими акціями, Яцик долучається до створення постійних українознавчих програм при Гарвардському, Альбертському, Колумбійському, Торонтському та Лондонському  університетах. Більшість програм, закладених та профінансованих Петром Яциком, діють і нині. Загальна сума його пожертв на українознавчі інституції перевищує 16 млн доларів.

В 1973 р. почав діяти Український інститут при Гарвардському університеті, який мав престижну репутацію та цілісні наукові стандарти. Інститут очолив професор Омелян Пріцак, із яким Яцик добре знався. На початку 1990-х років було створено українську програму при Інституті Гаррімана. Марк фон Гаген (директор Школи історичних, філософських та релігієзнавчих досліджень штату Арізона) назвав Яцика «одним із найбільш щедрих і далекоглядних покровителів українознавства». А сам меценат зазначав: «Я вірю, що гроші і освіта є найбільш конструктивним поєднанням». Згодом він пожертвував кошти Колумбійському університету, що дало можливість фінансувати курси бакалаврського рівня для студентів, які хотіли студіювати україністику. Та чи не найбільш помітним, стверджує Рейнольдс, у сфері українознавчих проєктів мецената став Центр українських історичних досліджень імені Петра Яцика. В Університеті Альберти було створено Канадський інститут українських студій, який став провідним центром українських досліджень у Канаді. У співпраці Центру з Львівським національним університетом імені Івана Франка та Українським католицьким університетом нині існує науковий журнал «Україна модерна» та відбуваються численні симпозіуми на теми сучасної української історії.

А от на пропозицію створити бізнес-школу в Україні Петро Яцик не погодився: «Під час своїх поїздок в Україну я майже не зустрічав тут справді практичних людей. Хоча практичні пропозиції були. Але мені не дуже вірилося в тих, хто їх висловлюва. Скажімо, один із близьких кравчукових дорадників повідомив мені: хоче організувати школу, в якій навчатиме людей мистецтва бізнесу. Припрошує вкласти в Україну капітал. Ще й дивується: чого я цього не зробив раніше? А я відповідаю: «Не роблю цього тому, що ще не зустрічав українця, який би не хотів учити інших робити те, що сам не вміє»».

Петро Яцик, таким чином, став прикладом вірного й відданого служіння Україні. Розпочавши свій чин із села на Львівщині, досягнув нечуваного успіху, але так і не став моралістом, адже, за його словами, «від слів – навіть найкращих – пшениця не родить».

Ілля Левченко, студент IV курсу освітньої програми «Американістика та європейські студії,

історичний факультет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка