На службі громади: Українська греко-католицька церква у Бразилії

Перші документально підтверджені згадки про українців у Бразилії сягають 1803-1804 рр., коли мореплавець з Ніжина Юрій Лисянський, який здійснив навколосвітню морську експедицію, детально описав країну у своєму щоденнику. Але постійна еміграція українців до Бразилії почалася в останній чверті ХІХ ст. Перші групи українців прибували до Бразилії у 1872-1884 рр. та оселялися у містах Сан-Пауло та Курітіба.

Масовий приїзд українців у 1895-1907 рр. (з Галичини сюди приїхало близько 9 тисяч сімей) спричинив заснування перших українських колоній у Санта-Барбара, Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасемі, Марешал-Маллет, Дорізоні, Прудентополісі на південному сході штату Парана та на півночі штату Санта-Катаріна. Протягом 1910–1940-х рр. до Бразилії емігрувало близько 30 тисяч українців. А у повоєнні 1947–1952 рр. – ще 7 тисяч українців.

Сьогодні в Бразилії проживає близько 500 тисяч етнічних українців, з них 400 тисяч – у штаті Парана, де найбільшими українськими осередками є міста Прудентополіс (38 тис.), Курітіба (33 тис.), Уніао-да-Віторіа (26,4 тис.), Пітанга (19,5 тис.), Іраті (14,3 тис.), Круз-Машадо (12,5 тис.), Ріо-Азул (10 тис.), Маллет (9,5 тис.), Іваї (9 тис.), Кампо-Моурао (8,3 тис.), Ронкадор і Понта-Гросса (по 7 тис.), Антоніо-Олінто (6,2 тис.), Пато-Бранко і Пауло-Фронтін (по 5,5 тис.). Окрім цього бразильці українського походження проживають в інших 35 муніципалітетах штату.

З приїздом галичан до Бразилії, у 1896 році сюди прибули і перші священики УГКЦ. Вже в 1897–1898 роках вони почали організовувати українські школи в приватних хатах українців. Важливу роль від початку відігравали отці-василіяни та жіночі згромадження, два з яких були засновані саме тут. Завдяки їм у 1898 році у Прудентополісі постали дві перші суботні школи. Згодом, у 1935 році завдяки василіанам тут було відкрито українську середню школу – Малу семінарію Святого Йосифа, у якій шкільні предмети викладалися і українською, і португальською мовою. А також з’явився часопис «Праця» – найстаріший тижневик у Бразилії, який видається спілкою василіан.

Протягом 1911–1913 рр. у Бразилію з Галичини приїхали дві групи Сестер Служебниць Пречистої Діви Марії, які взяли під свою опіку школи в Прудентополісі та Ірасемі, а згодом – в інших українських осередках. У 1913 році в Бразилії вже існувало 35 українських шкіл: 22 школи в Прудентополісі, 12 – в різних містах штатів Санта-Катаріна і Парана, та ще одна в Ріо-Гранде-до-Сул. 8 з них перебували на державному забезпеченні, що свідчить про лояльну політику до українців місцевої влади та чисельність і згуртованість української громади. У 1913 році з ініціативи василіан було засновано Шкільний союз для розвитку українського шкільництва, що було актуально, враховуючи нестачу вчителів та інші проблеми.

Фактично у перші роки масової імміграції українців до Бразилії будуються перші церкви. Так, у 1899 році у Сьєрра-до-Тігре було споруджено церкву святого Архангела Михайла, що є однією із найстаріших українських будівель в Бразилії, і згодом була відтворена в Українському меморіалі у Курітібі. Невдовзі, у 1902 році, була побудована українська католицька церква парафії Св. Василя Великого в місті Уніао-да-Віторія. У 1910 році в Курітібі українці провели конгрес, який розглядав питання призначення українського єпископа та нових священників в Бразилії.

Поряд з церквами та школами на території Бразилії з’явилися і перші культурно-релігійні громади українців. У 1898 році було створено релігійне товаривство «Апостольства Могили», яке існує дотепер при всіх парафіях та дочірніх церквах УГКЦ в Бразилії і налічує 25 тисяч членів та 428 гуртків. Саме церква ініціювала й утворення центральної координаційної громадської організації українців у Бразилії – з такою ідеєю виступили монахи Р. Криницький і К. Гутковський.

Період з кінця 30-х рр. ХХ ст. і до завершення Другої світової війни в Бразилії був вкрай несприятливим для українського національно-культурного розвитку. Внаслідок політики «націоналізації» під заборону потрапили усі іммігрантські організації та об’єднання, діяльність українських громадських інституцій була призупинена і відновилася лише після Другої світової війни. Водночас українська церква намагалася продовжувати свою освітню діяльність навіть в цих умовах. Так, з 1941 року в Прудентополісі в Інституті катехиток Св. Ольги починає викладатися українська мова.

Найсприятливішими для розвитку Української греко-католицької церкви в Бразилії стали 1960-ті роки. 30 травня 1962 року Папа Іван ХІІІ виділив з Ординаріату для віруючих-католиків східних обрядів у Бразилії Апостольський екзархат для греко-католиків, який було піднесено 29 листопада 1971 року до статусу Єпархії св. Івана Хрестителя в Курітібі. Першим її екзархом, а згодом – першим українським єпископом в Бразилії, став василіянин Йосиф Мартинець, випускник Папського Григоріанського університету, доктор богослов’я.

Його наступник єпископ Єфрем Кривий, який очолював пост з 1978 по 2006 роки, здійснив вагомий вклад у об’єднанні українців у Бразилії, зокрема відкрив 156 нових греко-католицьких церков, дві семінарії, значну кількість будинків для парафіяльної діяльності, дім для літніх людей тощо. Також за його підтримки було засновано українські релігійно-культурні центри «12 листопада» у Прудентополісі та «Полтава» у Курітібі (який має однойменну фольклорну групу, хор, капелу бандуристок «Фіалка», оркестр, суботню школу і духовну семінарію), а також фольклорний колектив «Веселка».

Владика Єфрем Кривий сприяв об’єднанню української громади Бразилії навколо культурної діяльності. Зокрема, він підтримав створення Українсько-бразильської центральної репрезентації у 1985 році – центрального координаційного центру всіх українських громадських організацій в країні, та Асоціації українсько-бразильської молоді у 1972 році, яка скеровує діяльність молодіжних організацій українців Бразилії. У 1985 р. за сприяння парафії Св. Йосафата м. Прудентополіс, Української католицької церкви Бразилії було засновано Комітет з встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку та заснування музею з нагоди тисячоліття хрещення Русі, що широко відзначався всією українською діаспорою.

У 2006 року Курітібську єпархію УГКЦ очолив Володимир Ковбич. На його єпископат припала визначальна подія для всієї української громади в Бразилії – 12 травня 2014 року Папа Франциск підніс єпархію святого Івана Хрестителя УГКЦ в Бразилії з осереддям у Курітібі до статусу Архієпархії. Першим архієпископом-митрополитом було оголошено Владику Володимира. Одночасно Папа створив Єпархію Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ з осереддям у Прудентополісі, виокремивши її з новоствореної Архиєпархії святого Івана Хрестителя та підпорядкувавши її цьому митрополичому осідку. Першим єпархом новоствореної Єпархії став владика Мирон Мазур, ЧСВВ, колишній єпископ-помічник Курітібської єпархії УГКЦ.

Нині УГКЦ в Бразилії є не лише найчисельнішою серед українських деномінацій, а й найбільш динамічно розвивається, згуртовуючи навколо себе все більше вірян. Свідченням цього є активне будівництво нових храмів. Так, у 2017 році було збудовано храм Пресвятої Трійці в бразильському муніципалітеті Сан-Жозе-дус-Піньяйс (штату Парана) – один з найбільших соборів на території Бразилії заввишки 32 метри, площею 740 м кв, що може вмістити приблизно 500 осіб одночасно.

Таким чином, українська греко-католицька церква у Бразилії, як і в інших куточках світу, куди доля закинула українців, від самого початку еміграції і дотепер служить громаді в найширшому розумінні. Специфіка становища української діаспори в Бразилії (як і в деяких інших країнах регіону, наприклад, Аргентині чи Парагваї) зумовила винятково важливу роль церкви в згуртуванні громади, організації національної освіти, культурно-мистецьких та громадських об’єднань, зрештою – збереженні національної ідентичності та культури.

Михайло Панасюк, студент 4 курсу освітньої програми “Американістика та європейські студії”, Київський національний університет імені Тараса Шевченка