165 років тому, 23 листопада 1858 р., у селі Гавронцях на Диканщині (нині – Полтавський район Полтавської обл.) народилася Марія Башкирцева – українська і французька художниця, майстриня жанрового живопису, скульпторка і письменниця, яку в Україні називають першою українською художницею, чиї картини розмістили у Луврі. Її талант засяяв яскравою зіркою в зовсім юному віці, вражаючи та надихаючи навіть паризьку богему, і так само несподівано й трагічно швидко згасла Марія, проживши лише неповні 26 років.

Марія походила із заможної та знатної родини. Її батько, Костянтин Павлович Башкирцев, був великим землевласником, випускником Університету святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка), дійсним статським радником, очільником дворянства Полтавської губернії, людиною вкрай інтелігентною, за словами самої Марії. Мати майбутньої художниці, Марія Степанівна Бабаніна, теж походила з відомого аристократичного й багатого роду із Харкова, виросла в атмосфері поваги до науки і мистецтва, якими захоплювався її батько полковник, навчалася в інституті шляхетних дівчат.

Батьки дуже любили маленьку Марійку (Мусю) і намагалися дати їй все найкраще не лише в матеріальному плані, а й у вихованні та освіті, не шкодуючи часу, зусиль та любові. Її дитинство пройшло в селі Черняківка (нині Полтавського району, Полтавської області), в маєтку родини матері. Тут дівчинка багато і успішно навчалася вдома з допомогою двох гувернанток: опанувала кілька мов (французьку, німецьку, англійську, італійську, а також вивчала давньогрецьку та латинську), музику (зокрема співала, грала на роялі та арфі), вивчала історію мистецтв, точні та природничі науки. І вже з дитинства виявляла хист до малювання та дуже любила читати.

Але, на жаль, цю ідилію перервали розлучення батьків та виявлення у Марії важкої хвороби – туберкульозу. Це мусило її маму вивезти 12-річну доньку за кордон, де, як вона сподівалася, в більш сприятливому кліматі та з кращою медициною сухоти менше мучитимуть її дитину. Відтак майже все своє свідоме життя (доля відмірила їй лише 25 років) Марія Башкирцева прожила у Франції: спершу у Ніцці, потім – Парижі. Вона ще тричі відвідає малу батьківщину, побуває у Києві, Полтаві, Сумах, надихаючись красою рідного краю, спогади про який завжди ніжно берегла в своєму серці. В своєму щоденнику вона стверджувала: «Я працюю також для слави мого краю». А на запитання Папи Римського Пія IX «Ви з Росії?» під час аудієнції у нього, Марія чітко відповіла: «Ні, святий отче, ми з України!».

Картина Марії Башкирцевої “За книжкою”. Харківський художній музей.

У Франції, а також Італії, де певний час вона жила, у Марійки були всі умови, аби продовжувати навчання живопису та вокалу. Таланти юної дівчини з України, тоді – одного з куточків Російської імперії – від початку дивували навіть досвідчених митців, а її краса, голос (мецо-сопрано в три октави) та розум зачаровували вишукану паризьку богему. Вона досконало володіла іноземними мовами, у 14 років читала в оригіналі Платона і Аристотеля. А з 13 років сама складала для себе програму навчання, приділяючи йому не менше 10 годин на день. Так вона змогла опанувавши семилітній курс живопису в Академії професора Жуліана (єдина в Парижі, яка мала жіночі класи) лише за два роки, причому стала однією з найкращих випускниць. Ще за життя її картини завойовували високі нагороди (зокрема в 1879 р. на конкурсі творчих робіт вона завоювала золоту медаль) та отримали безліч схвальних відгуків професіоналів і публіки.

М.Башкирцева. “В художній студії Жульєна”. Дніпровський художній музей.

Ймовірно, такі здібності були закладені у генах Марії. Водночас значну роль у відіграло й усвідомлення юною дівчиною, що через туберкульоз, який тоді був фактично смертним вироком, у неї дуже мало часу. В останні роки, коли стан здоров’я дедалі погіршувався, незважаючи на слабкість і біль, вже перебуваючи у візку, частково втративши голос і слух, Марія багато працює, зовсім не жаліючи себе. «Я хочу працювати як звір», – пише вона у своєму щоденнику. Справді, вона намагалася встигнути якомога більше. І їй це вдалося.

Коли Марія померла (31 жовтня 1884 року у Парижі), не доживши менше місяці до свого дня народження, в останню путь її проводжало чимало значно старших, іменитих і знаменитих на увесь світ митців, відомих та шанованих парижан. Зокрема, письменник-новеліст Гі де Мопассан, з яким вона листувалася деякий час, сказав: «Це була єдина Троянда в моєму житті, чий шлях я всіяв би трояндами, знаючи, що він буде таким яскравим і таким коротким!».

Прихильниками творчості та шарму Марії Башкирцевої були також знані в усьому світі Анатоль Франс та Еміль Золя. А відома зірка французького кінематографа Жульєт Бінош на початку кар’єри мріяла зіграти нашу землячку в кіно.

До слова, на похороні Марії все було оформлено в білому кольорі – одяг, труна, квіти, карета і коні. Розповідають, що у її мавзолеї на кладовищі Пассі в Парижі досі зберігаються кілька її полотен, мольберт і скульптура.

М.Башкирцева. “Осінь” (1883 р.)

Проте, попри надзвичайно плідну творчу діяльність Марії Башкирцевої, до сьогодні збереглося дуже мало її картин – лише ті, що були у музеях, решта (за різними оцінками, до двох третин від всього художнього доробку видатної українки) були знищені в період Другої світової війни. Найвідомішими роботами художниці вважають полотна «За книгою», «Молода жінка з букетом бузку», «У студії Жульєна», «Мітинг», «Жаан і Жак», «Сміх», а також серії автопортретів (насамперед «Автопортрет з палітрою»), що вирізняються реалістичністю і особливим вмінням художниці передавати настрій та почуття. Заслуговують на увагу і її атмосферні пейзажі, вона напрочуд точно, в деталях, відобразила паризьке передмістя та його мешканців.

Марія Башкирцева. “Зустріч” (1884 р.)
Марія Башкирцева. Автопортрет (1880 р.)

Поряд з тим не менш важливе місце у творчій спадщині Марії належить її  «Щоденнику» (1873–1884), який вважається оригінальним літературним твором та історичним джерелом. У ньому авторка у формі відвертого діалогу з самою собою розкрила свої найпотаємніші думки та мрії, амбіції, жагу до життя та творчості, переживання про неминучу смерть і чи встигне реалізувати намічене. Водночас вона зафіксувала у щоденнику й чимало цікавого про тогочасне життя паризької аристократії і мистецької богеми, зрештою суто «дівчачі» теми, як то можний крій суконь абощо. Прикметно, що її щоденник, в який вона вкладала не менше своїх сил і душі, ніж у живопис, привернув не меншу, а, можливо, навіть більшу увагу, ніж її картини, і був виданий кілька разів. Вже перша його публікація у 1887 р. в Парижі невдовзі після смерті авторки спричинила неабиякий резонанс та інтерес до щоденника, і не лише у Франції, а й Британії, Німеччині, США. Перекладений англійською, він навіть став однією з улюблених книгою багатьох дівчат першої половини XX ст., його вважали не просто сміливим, а й феміністичним.

Марія Башкирцева. “Дощова парасолька” (1883 р.).

Водночас тривалий час точилися дискусії, чи справді юна Марія могла сама його написати – настільки майстерно, ніби письменниця, і настільки мудро, по-дорослому, ніби людина, яка прожила довге насичене життя. «Немає нічого краще, ніж зайнятий розум; робота все перемагає – особливо розумова робота», «У цьому світі треба намагатися дивитися на речі з кращого боку», «Я знайду щось втішне й чарівне навіть у моїй смерті», – читаємо у її щоденнику. Згодом, коли було знайдено його оригінал (106 томів рукопису її щоденника французькою зберігаються у Національній бібліотеці Франції), з’ясувалося, що «офіційні» публікації були відредаговані та цензуровані її рідними. А оскільки навіть в ХХІ столітті інтерес до її щоденника не згас, у 2012 р. його оригінал було перекладено англійською і видано у двох частинах під назвами «I Am the Most Interesting Book of All» та «Lust for Glory». У 2022 році у місті Ансені в місцевому театрі «Chiffon Rouge» була поставлена вистава за «Щоденником Марії Башкирцевої» (режисерка – Мішель Фортунато).

Погруддя М.Башкірцевої у Диканьці

Сьогодні Марію Башкирцеву знають і пам’ятають як видатну художницю у мистецькому світі. Її картини можна побачити у Франції, Нідерландах, США, РФ та Україні (на жаль, лише три). Ім’я художниці викарбовано серед імен найвидатніших французьких діячів культури біля Статуї Безсмертя у Парижі у Люксембурзькому палаці. У Ніцці її іменем названо одну з вулиць та залу в Музеї образотворчих мистецтв (де також можна побачити її картини). Французи вшановують пам’ять про неї виставками її робіт та спеціальною нагородою імені Марії Башкирцевої для молодих художників. На її честь названо один з кратерів Венери.

Пам’ятають Марію і в Україні, особливо на її малій батьківщині на Полтавщині. Так, її іменем Марії названі вулиці в Полтаві, Диканьці та Стасях на Полтавщині, провулок у Сумах, а також музеї в Чутовому та Черняківці, де минуло її дитинство (там же є Маріїна галявина – теж на її честь, – де проводять мистецькі заходи), картинна галерея у Диканьці, біля якої стоїть погруддя художниці і в якій є меморіальна кімната із копіями її картин, та школа у Стасях.

До біографії та творчості Марії Башкірцевої звертаються українці митці, аби познайомити з ними своїх співвітчизників. Так, чи не українська перша книга про неї вийшла у міжвоєнній Чехословаччині, де в той час був потужний український культурний і науковий осередок, – «Марія Башкірцева» С. Качмарської (Прага, 1927 р.). Зацікавленим дізнатися більше про нашу видатну землячку варто прочитати роман-есе українського письменника Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева» (Київ, 1986 р.) або твори про неї Олександра Балабка у книзі «З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка. (Київ, 2007): «Променад з мадемуазель Марі» та п’єсу «Сон Марії Башкирцевої». Ще в 1999 р. Полтавська телерадіокомпанія «ЛТАВА» презентувала відеофільм про видатну землячку «Парижанка з Гавронців» (режисерка – Алла Гусак).

Тож можемо говорити, що ім’я видатної української і французької художниці повертається на батьківщину. Однак, напевне, справжня слава Марії Башкирцевої на рідній землі – ще попереду, коли ми більше знатимемо і шануватимемо її творчість.

Ольга Сухобокова, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка