У світі кінематографа важко знайти постаті, які вплинули на розвиток галузі, але залишилися  в тіні широкого загального визнання. Серед цих виняткових особистостей Майя Дерен – режисерка, акторка, теоретикиня авангарду, новаторка, яка розширила межі кіно і зробила свій унікальний внесок у його розвиток. Розглядаючи її творчість, ми сприймаємо не лише її революційний підхід до кіно, але й унікальний голос України, що лунає у світі мистецтва.

Майя Дерен, чи, як її назвали при народженні, Елеонора Деренковська, народилася у Києві 29 квітня 1917 року, в родині акторки Марії Фідлер та психіатра Соломона Деренковського. Її дитинство припало на важкий період для України. Коли Елеонорі виповнилося всього п’ять років, щоб уникнути єврейських погромів, її родина зважилася на еміграцію до США і оселилася м. Сірак’юс, штат Нью-Йорк.

Майя була надзвичайно розумною та обдарованою дитиною: до п’ятого класу пішла, їй було всього вісім років. У 1930–1933 роках вона навчалася в міжнародній школі Ліги Націй в Женеві, Швейцарія. У 16 років Майя вступила до Сіракузького університету, де вивчала журналістику та політологію, в 1938 році вона також здобула ступінь магістра англійської літератури в коледжі Сміта. Водночас вона захоплювалася поезією та фотографією.

Тоді ще Майя не розглядала кінематограф як  сферу своєї діяльності. Її життя здавалося звичайним. Після завершення навчання та невдалого шлюбу, який протривав чотири роки і розпався у 1939 р., на початку 1940-х років Майя Дерен працювала особистою секретаркою у видатної американської балерини та хореографині Кетрін Данем, родоначальниці «чорного танцю». Під її впливом Майя вивчала африканські та гаїтянські ритуали. У 1943 році Дерен вдруге вийшла заміж за чеського авангардного фотохудожника і кінорежисера Олександра Гакеншміда (Хамміда), від якого здобула базові знання кінематографії.

Оскільки у США прізвище Деренковських скоротилося до Дерен (дуже поширена практика того часу серед іммігрантів у США), то вигадувати псевдонім і не було потреби. Єдине, замість імені Елеонора вона почала називати себе Майя. Так Елеонора Деренковська стала Маєю Дерен та почала свій творчий шлях.

У  1943 році Майя та її партнер Олександр випустили у світ свою першу спільну короткометражку «Полуденні мережі», тоді ще не здогадуючись, що зовсім скоро фільм буде визнаний класикою авангардного кіно. Сценаристкою та головною актрисою була Майя, за технічну сторону відповідав Олександр. Стрічка тривалістю всього 14 хвилин була знята на вживану 16-мм камеру Bolex. Знятий фільм був у їхньому будинку з Олександром, в Лос-Анджелесі, за бюджет всього у 250 доларів. Дерен якось сказала:  «Я роблю свої фільми за суму, яку Голлівуд витрачає на помаду». Німий фільм без діалогів (музика до фільму була написана третім чоловіком Дерен, Тейдзі Іто, тільки в 1952 році) відрізнявся  незвичайною сюжетною структурою, драматичними ракурсами, інноваційним монтажем та візуальними ефектами, які були передовими для свого часу.

 «Полуденні мережі» показують глядачам дивовижний світ сюрреалізму і символізму, де реальність переплітається з фантазією, а час стає рухливим. У стрічці домінують повільні плани, спонукаючи глибше вникнати у світ героїв, відчути їхні почуття та емоції. Цей фільм можна розглядати навіть як дослідження психології чи сюрреалістичну мандрівку у світі сновидінь, адже він дозволяє глядачеві самостійно інтерпретувати події та образи, використовуючи свою уяву та сприйняття.

Також одним з ключових аспектів «Полуденних мереж» є акцент на жіночому образі: Майя Дерен використала великі плани тіла як сюжетні елементи, а не як еротичні об’єкти, така концепція дозволяє відступити від кліше та стереотипів кінематографу. Важливо підкреслити, що Майя була в авангардному кіно однією з найбільш активних режисером, що було рідкістю у ті часи. Своїм прикладом вона зробила значний внесок у визнання жіночих голосів у світі кінематографії.

Після «Полуденних мереж» Майя Дерен взяла на себе всі ролі у процесі створення своїх фільмів: від сценаристки та режисерки до операторки та монтажерки. Ця самодостатність надавала їй абсолютну свободу у творчому самовираженні. Дерен працювала ще над десятком короткометражних стрічок, серед яких «Колиска відьми», «На землі» та інші, проте не всі з них були завершені.

У 1947 році «Полуденні мережі» отримали нагороду на Каннському кінофестивалі та стали першопроходцем і взірцем американського сюрреалізму. Стрічка здобула велику увагу кінокритиків та митців, які відзначили новаторський підхід режисерки. Саме завдяки їй за Майєю Дерен закріпився статус «матері американського авангарду». Французький історик кіно і критик Жорж Садуль якось сказав, що Дерен була «найважливішою фігурою в післявоєнному розвитку особистого незалежного кіно в США». «Полуденні мережі» в подальшому вплинули і на багатьох молодих режисерів, та відкрили нові горизонти для кіномистецтва. Вплив Майї Дерен відчувається в роботах численних авторів, які намагалися наслідувати її творчий стиль та експерименти з формою і змістом.

1946 рік розпочав новий етап в житті Майї. Вона стала першою лауреаткою стипендії Гуггенхайма за роботу в кіно. В цей же час ініціювала створення фонду «Creative Film Foundation» для підтримки незалежних авторів, який працював до її смерті у 1961 році.

Розлучившись у тому ж таки 1946 році з  Олександром Хаммідом, Майя Дерен поїхала на Гаїті вивчати та документувати ритуали вуду, за що її чимало критикували, адже вважалось, що вона відмовилась від авангардного кіно, де вже заробила собі ім’я. Проте Майя бажала досліджувати та розширювати межі мистецтва у всіх його проявах і відкривати нові горизонти в режисурі. На Гаїті вона зняла тисячі футів плівки, але, на жаль, так і не завершила задуманий фільм. Церемонія вуду, однак, залишилася невід’ємною частиною її життя, оскільки вона продовжувала практикувати гаїтянські обряди в Нью-Йорку, а також написала одну з найдокладніших книг про ритуали – «Божественні Вершники: Живі Боги Гаїті».

Також, на Гаїті в 1951 році вона познайомилася зі своїм третім чоловіком – японцем Тейдзі Іто, який стане автором музики до її фільмів, а також в випустить її фільм «Божественні вершники: Живі боги Гаїті». Цікавор, що Тейдзі згадував, як Майя багато разів хотіла відвідати рідний Київ, місто її народження, але її мрія, на жаль, лишилася нездійсненною.

Після поїздки на Гаїті та певної зміни світогляду Майя спрямувала свою творчість в іншому напрямку, присвятивши свої фільми танцям. Після вдалого експерименту з «Хореографічним етюдом для камери», вона також зробила цікаві стрічки «Ритуал у перетвореному часі» та «Роздум про насильство». Останньою її завершеною роботою був фільм «Саме око ночі» .

Майя Дерен залишила цей світ у 1961 р. віці 44 років, і її смерть була досить трагічною. В той час вона та її чоловік Тейдзі мали значні фінансові труднощі, їм бракувало грошей навіть на їжу. Стрес та напругу Майя долала з допомогою наркотичних і снодійних препаратів, що було досить поширеним у той час серед мистецької богеми. Офіційно її смерть настала через виснаження та крововилив у мозок.

І хоча творча кар’єра Майї Дерен обірвалася на злеті, а багато проектів і задумів не були втіленими, проте її внесок в історію кінематографа є важливим і не забутим. За своє коротке життя вона створила багато авангардних та інноваційних робіт, які залишили видатний слід в історії кінематографа, змінивши його назавжди, продовжують вражати та надихати нове покоління митців.

Юлія Гладка, студентка освітньої програми «Американістика та європейські студії (з поглибленим вивченням іноземних мов)» КНУ імені Тараса Шевченка