Легенда хокею: українець Террі Савчук

Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!

Ліна Костенко

Як влучно сказала поетеса… І ці слова згадалися тоді, коли вперше прочитала про «ЮКІ». Не квітку юку, а саме про «ЮКІ», як у Північній Америці називали вихідців із України. Ці дві назви відрізняються однією літерою, але скільки паралелей можна провести. Юка вкорінюється глибоко, невибаглива, росте на будь-якому ґрунті, цвіте великим і красивим квітом, довго-довго. Так само і наші українці за межами рідної Батьківщини: вкорінюються на чужій землі, дають паростки, які важко пробиваються і розквітають для того, щоб потім гордо заявити про себе на весь світ. І просто мріяти, думати про Україну… Ми – українці настільки багаті, бо маємо дуже талановитих людей, які здобули славу у всьому світі. І настільки ж бідні, бо майже нічого про них не знаємо.

Ця зворушлива  і захоплююча розповідь буде про одного з таких українців, чий талант розквітнув на чужині, – про канадського легендарного хокейного воротаря Террі Савчука, ім’я якого добре знайоме всім фанатам хокею.

Терренс Гордон Савчук народився 28 грудня 1929 року в передмісті Вінніпега. Його мати, Анна  Масляк, народилася в Україні, але емігрувала з батьками до Канади. Там вона познайомилася з фермером на ім’я Луї Савчук, родина якого походила із Галичини, вийшла заміж і народила трьох дітей: двох хлопців та дівчинку. Обом синам батьки дали українські імена — Микола та Тарас, так їх охрестили в українській церкві у Вінніпезі.  А офіційно у документах за поширеною тоді практикою їм дали імена на англійський манер: Мітч Савчук та Терренс Гордон Савчук. 

Микольця і ​​Тарасик, як називали дітей вдома, росли звичайними канадськими українцями і серед іншого любили грати в хокей, навіть тікали із занять у школі, щоби пограти в нього. Батько, прагнучи підтримати захоплення синів, купив необхідне спорядження для старшого (на двох не вистачило грошей), тож Террі лише мовчки заздрив, бо вже тоді хокей займав головне місце в його думках.

Чарівна казка дитинства, у якій мрії реальніші за дійсність і всі герої живуть вічно, скінчилася раптово, страшно і назавжди, коли Тарасові виповнилося десять. Під час тренування, відпрацьовуючи удари, Террі кинув  камінь, який випадково поцілив в груди Миколи. Його забрала біла машина з червоним хрестом на боці, і він не повернувся: як згодом з’ясувалося, у нього    була вроджена вада серця, і забій спричинив зупинку, навіть до лікарні не довезли. Мама плакала, кричала, тато ховав свої червоні від сліз очі, а Тарас  чекав на брата  і  ще довго, багато днів і тижнів, місяців  не вірив, що більше його не побачить. Сердився і лютував на Миколу за те, що той покинув його: «Як ти міг? Як мені далі самому?»

Розрадою був спорт. Террі став бейсбольною зіркою у своїй рідній провінції Манітоба та ще і спритно грав у футбол, а взимку – у хокей. Одного разу тренер із бейсболу показав здібного підлітка професійним хокеїстам, і відтоді він віддав перевагу льоду, взув братові ковзани та одягнув його захисні воротарські щитки. «Щитки Майка висіли в моїй кімнаті на самому видному місці та постійно нагадували мені про брата. Зрештою я твердо вирішив стати, як і він, голкіпером. Коли я підріс, щитки припали мені майже впору, я одягнув їх не просто так, як зазвичай, для примірки, а на справжню гру, і провів її просто здорово. Зрозумів – це стане моїм життям», – розповість згодом Террі. Того дня він вирішив: у пам’ять про свого найкращого у світі брата стати найкращим воротарем у світі.

Втім, кар’єра хлопця могла закінчитися, ще не почавшись. У 12 років Террі зламав руку. Перелом неправильно зрісся. Потім було три операції, вилучили 60 уламків кістки, внаслідок чого рука стала коротшою на два дюйми (понад 5 см). Коли хлопцеві виповнилося 17, його батько пошкодив спину, і Террі залишився єдиним годувальником у родині. Його сім’я жила досить скромно. Коли мама проводжала Террі на потяг до Детройта, дала йому лише кілька доларів. Це були всі заощадження, які мала їх сім’я. І він пообіцяв їй, стоячи на пероні: «Я ці кошти не лише поверну, а зроблю так, що ви будете жити набагато краще». А слова батька: «Тарасе, спорт, як і життя, безжально викидає на узбіччя кожного, хто втратить форму хоч на мить. Світ не пробачає слабкості. Сину, пам’ятай: робити своє треба тут і зараз, і робити найкраще, попри все, або не робити взагалі…», – стануть кредо усього його життя.

На своє 18-ліття Террі отримав важку травму ока – шайба зі страшною силою поцілила в обличчя. Якби не хірург, який екстренно провів операцію, про подальшу кар’єру можна було б і не мріяти. Тоді ще було не прийнято носити захисні маски, хоча вони й входили в ужиток. Лише через кілька років Террі одягне її, маючи на обличчі вже понад 600 шрамів.

Тим часом його спортивна кар’єра стрімко розвивалася. Клуб «Омаха Найтс» (м.Омаха) став передостаннім щаблем на шляху Террі до Національної хокейної ліги У 1948 році Савчука визнали найкращим новачком Хокейної ліги США. Такий же титул він отримав і наступного року, граючи за клуб «Індіанаполіс Кепіталз». Тріумф Савчука відбувся у складі команди «Детройт Ред Уінгз» у Національній Хокейній Лізі. Один із тодішніх лідерів команди «Детройт», капітан Тед Ліндсей, розповідав: «Він приїхав на свої перші збори, маючи вагу 100 кілограмів, але при цьому він був швидким, як кішка. Жвавість, нетерпіння, драйв — все це в нього було надміру.» Саме за гру в цій команді виписали йому перший великий чек – на дві тисячі доларів.

Від 1949 року  Юккі (Uke) (так у команді його називали через українське походження, як і всіх українців у хокеї) виступав у Національній хокейній лізі, і всього за п’ять років команда «Детройт Ред Уінгз»  здобула три Кубки Стенлі. Савчук став живою легендою, за якою стежили журналісти, а його дивакувату зігнуту стійку почали наслідувати. Згодом такий стиль гри Савчука став класикою світового хокею. Наступні п’ять сезонів Террі вже був номером один у  команді «Детройт Ред Крілс» (американська професійна команда з хокею на льоду, що базувалася в Детройті). Усі матчі він відіграв майже без замін. Водночас все менше шайб залітало у його ворота, а він колекціонував нові й нові нагороди. Водночас у спортсмена був нестерпний характер та шкідливі звички: алкоголь заміняв йому знеболювальне. У той час, незалежно від отриманої травми, гравцю прямо в роздягальні нашвидкуруч накладали купу швів й він мав йти грати далі. І або грав, або йшов зі спорту. А Террі Савчук хотів бути першим, як вчив його старший брат, ніколи не здавався. Ні перед сильними суперниками, ні перед болем та травмами. А ще був відважним, навіть безстрашним.

У 1954 році сталася страшна аварія, після якої хокеїст отримав численні переломи, пробій легенів, травму голови, вивих плечей та забій внутрішніх органів. Здавалося б, йому вже не піднятися, але вже в наступному році хокеїст-легенда повернувся на лід і взяв Кубок Стенлі.

Лише він знав, якою ціною далася ця та всі інші перемоги над собою. Внаслідок частих операцій Террі захворів мононуклеозом. Хвороба крові мучила його лихоманками, головними болями, втратою ваги. Наперекір всьому він ще продовжував грати, захищаючи хокейні ворота у Торонто, Лос-Анджелесі і Нью-Йорку. Але й впадав у депресивний стан, – розповідає український спортивний журналіст, історик Іван Яремко. – Можливо, тому що був дійсно багато разів скривдженим.

Одним із великих потрясінь у його житті стало те, що у 1955 р. тренер «Детройт Ред Уінгз» Джекі Адамс на два роки продав його в «Бостон Брюїнз». Як згадував сам Террі Савчук, то були його найгірші роки. Через нервове виснаження у 1957 р. він навіть заявив, що хоче покинути хокей, але через кілька місяців відпочинку повернувся і знову став найкращим.

Потім знову лікарні – поріз лезом ковзана сухожилля руки, екстренне видалення апендикса, розрив спинних дисків, невроз обох ніг. До цього всього – хронічне безсоння, постійні нервові зриви та мігрені. Легендарний хокеїст став тінню самого себе. Зрештою, після  завершення сезону  1969-1970 рр. з кар’єрою довелося попрощатися.

1970 рік. Нью-Йорк. Після невдалої спроби примиритися із дружиною у Детройті, у поганому настрої Террі відразу після літака пішов до пабу. Там саме допивав своє пиво Рон Стюарт – його товариш по «Нью-Йорк Рейнджерс», з яким вони разом винаймали житло. Рон саме збирався йти, і, прощаючись, нагадав Террі, щоб той не забув оплатити 184 долари за рахунки на орендованій квартирі. Утім Террі ця репліка добряче роздратувала. Зопалу він дістав із гаманця гроші, дав їх Ронові, випадково штовхнувши відвідувача пабу, який сидів поруч. Почалася бійка. В її ході Террі почав корчитися від болю і різко зблід. У лікарні йому видалили пошкоджений жовчний міхур, а потім прооперували печінку. Втім легендарний хокеїст із лікарні цього разу не вийшов. Ще перед смертю Террі востаннє побачився із дітьми та слідчим, у розмові з яким усю відповідальність за нещасний випадок взяв на себе.

31 травня 1970 року легендарний Террі Савчук помер. Він був похований в Понтіаку, передмісті Детройта, поряд зі своїми батьками. Через рік відомий  канадський українець був уведений до Зали хокейної слави в Торонто. Посмертно його вшанували призом Лестер Патрік Трофі, який присуджується за мужність і відданість хокею.

Клуб «Детройт Ред Вінгс», з яким були пов’язані найкращі роки Террі, навічно закріпив за ним номер «1». Встановлені легендарним українцем хокейні рекорди – 447 переможних матчів і 103 «сухі» перемоги в іграх регулярного чемпіонату – залишалися недосяжними ще 39 років.

Террі Савчук  вразив світ своєю майстерністю, витримкою і бійцівським характером. Про Савчука казали: був талановитим гравцем, але складною людиною.  Справді, його життя було постійною боротьбою. Не лише як воротаря. Це була безперервна боротьба із травмами та недугами, а також психологічна боротьба самим з собою.

 І це ніби про нього слова Ліни Костенко: «А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо».

Надія Петрук, студентка освітньої програми «Американістика і європейські студії» КНУ імені Тараса Шевченка