Коли йдеться про українську діаспору на Далекому Сході, то, мабуть, перше, що спадає на думку – це організованість і об’єднаність українців в Японії. А Китай в цьому плані виглядає іншою планетою, де українцям годі й шукати чогоcь знайомого і рідного. Але чи завжди так було? Більшість сильно здивується, коли дізнається, що в Китаї колись існувала справжня велика українська діаспора, яка в прагненні зберегти свою національну ідентичність подекуди випереджала навіть Батьківщину, «Велику Україну». Тож давайте познайомимось з історією українського життя на далеких землях Китайщини.

Церква св.Покрови у Харбіні, 1930-ті рр.

Перші українці з’являлися в Китаї ще з середини XVII ст. у складі російських дипломатичних, духовних та торговельних місій, і, хоча це були лише поодинокі випадки, завдяки їм до України доходили певні відомості про Китай, що могло сприяти майбутній еміграції. Після того, як в 1858 – 1860 роках до Росії відходить частина Приамур’я та Примор’я, їх з 1880-х років починають масово заселяти вихідці з України. Згодом ця територія отримала назву «Зелений клин». Сотні тисяч українців оселилися по сусідству з китайською Маньчжурією, тож, коли якась частина із них опиниться на території Китаю – було лише питанням часу.

Початки формування української діаспори в Китаї пов’язані з будівництвом Китайсько-східної залізниці. У 1896 р. Росія отримала концесію для будівництва залізниці через Маньчжурію, й залізниця та прилегла до неї територія були підконтрольними росіянам. На спорудження залізниці направили десятки тисяч мешканців Російської імперії, серед яких значну частину становили українці, багато з них були поселенцями Зеленого клину. Їх приваблювала можливість заробітку, оскільки через важкі умови праці її добре оплачували. Так вздовж всієї залізниці оселялися громади українських поселенців, найбільша кількість – в м. Харбіні. Уже в перші роки ХХ ст. кількість українців в Маньчжурії могла налічувати кількадесят тисяч, стверджує дослідниця української громади в Китаї, зокрема Харбіні, Олена Шевченко.

Занесені долею за пів світу, українці відчували неабиякий потяг до усього рідного, і всіма силами намагались підтримувати вогник української самобутності, аби той не згас у холодних степах Маньчжурії. Тому всюди, де оселялися українці, виникали театральні і хорові гуртки, організовувалися культурні заходи. Цьому сприяло і те, що серед українських переселенців значна частина були представниками інтелігенції. Уже в 1908 р. в Харбіні виник Український клуб – перша українська офіційна організація. Діяльність клубу уже була зосереджена не лише на проведенні розважальних заходів, а й просвітницьких: читалися українські лекції, щороку проводилися «Шевченківські свята».

Харбін. Одна з вулиць міста, де був український осередок

У росіян існує уявлення про «русский Харбин» початку ХХ ст. Проте це лише через те, що росіяни вважали усіх слов’ян «русскими». За переписом, проведеним місцевими українськими організаціями у 1917 р., у Маньчжурії проживали 22 тисячі українців, що становило не менш як половину тамтешнього слов’янського населення. На це вказували і назви вулиць тогочасного Харбіна: Київська, Харківська, Львівська, Житомирська, Шевченка; а на них всюди можна були побачити вивіски українською мовою. Російська газета «Харбінський вісник» писала у 1903 р., що лише український театр збирав повні зали, в той час як російський залишався поза увагою. Як бачимо, саме українці були ядром некитайського населення Маньчжурії.

Український клуб у Харбіні, заснований в 1908 році

З початком Української національної революції в 1917 р. життя української діаспори в Китаї вийшло на новий рівень. На хвилі національного піднесення на Далекому Сході почали утворюватися політичні об’єднання. У Маньчжурії окремі громади були об’єднані Маньчжурською Українською Окружною Радою, створеною українцями Харбіна. Вона розгорнула активну агітаційну діяльність, пропагуючи визвольний рух і намагалась встановити зв’язок з Україною, заявляючи, що лише рішення уряду УНР є для неї обов’язковими. Піднявши питання про повернення переселенців назад до України, вона відправила делегацію до Києва, голова якої П. Твардовський в результаті був призначений українським консулом у Харбіні. У зв’язку з цим українським переселенцям у Маньчжурії почали видавати спеціальні посвідчення, прирівняні до українських паспортів. Згодом українці Харбіна сформували навіть українську роту імені Т. Г. Шевченка чисельністю 200 осіб, яка у 1918 р. відправилася на Батьківщину, аби взяти участь у визвольній боротьбі. Крім цього, організовувався набір у «вільне козацтво» для підтримання порядку і самооборони. Вражає, наскільки організованою і політично свідомою була тоді українська діаспора Китаю!

Тоді ж, у 1918 р., українці Харбіна добровільними пожертвами зібрали кошти на побудову в місті «Українського дому». У великій триповерховій будівлі, яку добудували через два роки, розмістили українську школу, гімназію, бібліотеку, театр та церкву. Треба сказати, що українці в Маньчжурі перебували в дещо кращому матеріальному становищі, аніж наша діаспора в інших країнах Сходу, тому й змогли собі це дозволити. За підтримки Українського клубу випускалися газети «Вісник Українського клубу», «Ранок», згодом – «Маньчжурський вісник». Ці та інші видання поширювалися і в Ціндао та Шанхаї, де теж існували громади української діаспори по кілька тисяч осіб. Цей період, однозначно, був розквітом діаспорного життя українців у Китаї, яких усього тоді налічувалось від 35 до 50 тисяч.

Поразка Української революції негативно вплинула на розвиток усіх українських громад на Далекому Сході. Прихід більшовицької влади змусив багатьох членів громад прийняти радянське громадянство, аби зберегти робоче місце на залізниці. Китайська влада також погіршила своє ставлення до українських організацій, і протягом 1921 – 1923 рр. припинила їх діяльність, навіть конфіскувала майно. Українське життя в Маньчжурії почало згасати, у 1925 р. лише виходила газета «Українське життя».

Ситуація змінилася з окупацією Маньчжурії Японією у 1932 р., яка повернула українській громаді приміщення Українського дому, і та змогла відновити свою діяльність. З 1930-х років на Далекому Сході діяла ОУН, що допомагало підтримувати національну самосвідомість українських поселенців. І хоча японці спочатку були зацікавлені у підтримці українського руху, ОУНівцям не вдалося досягти з ними остаточного порозуміння.  Та й серед українців почали виявлятися суперечності, оскільки деякі з них лояльніше ставилися до росіян, інші ж не бажали мати з ними нічого спільного. Зрештою у 1935 р. українські організації були об’єднані в Українську національну колонію, усі члени якої присягали боротися за незалежність української держави та проти комуністів і будь яких інших окупантів. Проте уже через рік японці вирішили взяти під контроль усі українські організації, призначивши головою УНК свою людину, і заборонити усі інші організації.

У 1945 р. радянські війська ввійшли у Маньчжурію, і на цьому було завершене організоване життя тамтешньої української діаспори. Її організації були ліквідовані, а українці виселені до СРСР. У Тяньцзіні, Шанхаї та Ціндао залишалися невеликі громади, проте і вони змушені були покинути Китай після утвердження влади комуністів у 1949 р. Їх евакуювали на Тайвань та Філіппіни, звідти – до інших країн.

Українська громада Гонконгу

Українське життя в Китаї почало відновлюватися лише на початку ХХІ століття. До китайських університетів вступили тисячі українських студентів, чому сприяє потужна культурна дипломатія Китаю, а в Пекіні, Шанхаї та Ґуанчжоу оселилися по декілька сотень українців, яких загалом в Китаї проживає понад 20 тисяч. Переважно, це студенти та експати, які переїхали до Китаю для роботи в різних галузях. Національний і патріотичний підйом після початку російської агресії проти України в 2014 р. прискорив організацію української громади у Китаї, що почала набувати ознак діаспори. Так, у Шанхаї, де проживають до 700 українців, виникла Українська асоціація Шанхаю, а у Пекіні створено клуб «Український дім». Проте наразі не доводиться сподіватись на появу українських громадських організацій політичного спрямування з огляду на політику китайського уряду та його позицію щодо російсько-української війни. Попри це українці Китаю гуртуються для запезпечення власних національно-культурних потреб і підтримки Батьківщини та періодично організовують збори на допомогу українським військовим. Та все ж, маємо констатувати, що в Китаї ще не сформувалася потужна укрраїнська діаспора, здатна ефективно відстоювати національні інтереси свого народу, й українській громаді ще належить пройти тривалий шлях в цьому напрямі.

Кирило Боровик, студент освітньої програми «Сходознавство» КНУ імені Тараса Шевченка