Усі ми в дитинстві дивилися американський мультик про Попелюшку, де нещасна дівчина зазнавала нескінченних образ від своєї мачухи, допоки королівський спадкоємець не закохався у неї на балу. Кохання не має меж і рятує від ганебного життя: бідна Попелюшка стає коханою дружиною, забезпеченою жінкою, впливовою королівською особою. Таку казку про Попелюшку можуть розказати й українці на прикладі знаменитої Роксолани.
Постать найвідомішої султани Османської імперії – українки Роксолани – оповита багатьма таємницями і легендами: ніхто точно знає як вона виглядала, де народилася і як її звали. Деякі називали її навіть відьмою, яка зачарувала падишаха. Вона була близьким другом і коханою дружиною для наймогутнішого султана Сулеймана Пишного, започаткувала епоху «Жіночого султанату», народила султану спадкоємців, була матір’ю султана Селіма ІІ. Іноземці, закордонні дипломати та мандрівники, вважали, що вона була русинкою або походила з руської народності, що жив на українських землях. Саме прізвисько султани «Роксолана» або «Роксоляна» походить від грецького Ῥωξολανοί – так називали кочові іракомовні аланські племена, які мешкали у Північному Причорномор’ї близько 30-х рр. ІІ століття до н.е. Безумовно, співзвучність слів між «роксоланами» і «русинами» справді існує, що дає підстави вважати Хюррем саме русинкою, тобто українкою. Але, через наявні описи аланів стародавніми вченими, роксолани були кочовим народом, а отже не пращурами русинів (слов’ян), які здебільшого займалися землеробством.
За іншою версією роксоланами у Середньовіччі в турецьких та європейських документах називали вихідців з України (Роксоланії), що підтверджує українське походження Хюррем. Досі два українські поліські міста змагаються за право називатися батьківщиною султани: Рогатин, де встановлено пам’ятник Роксолані, та Чемерівці. Доповідна записка литовського дипломата перекладача та письменника, Кшиштофа Дзержека 1596 р. описує Роксолану як «попівну з Рогатина з народу русинського». За рогатинськими легендами, батько Роксолани був парохом у церкві Святого Духа, яка збереглася й донині. Про матір нічого невідомо, окрім її можливого походження з Чемерівців, але доказів тому немає.
Так само достеменно невідомо, як в Україні звали майбутню Роксолану. Варіанти першого імені Роксолані почали згадувати лише у XIX столітті українські та польські вчені: Анастасія або Олександра Лісовська. Друге ім’я – Хюррем – Настя отримала вже у гаремі від самого султана, що означало «усміхнена» або «та, що сміється».
Вважається, що вона потрапила до рук людоловів-татарів у віці 9-10 років, які робили набіги на українські землі і викрадали людей на продаж через Чорний шлях. Цей шлях називали також шляхом ясиру, адже ним перекопські татари гнали населення України, Поділля та Галичини в ясир до Кафи (сучасне м.Феодосія в Криму) – один з найбільших невільничих ринків в той час). Рабиня-християнка Лісовська потрапила до гарему Сулеймана I як подарунок від кримського хана. Деякі джерела свідчать, що Хюррем могла бути служницею рідної сестри султана або що її купив у Кафі охорець покоїв, а пізніше великий візир Ібрагім. На той момент Анастасії було вже 15 років.
Хюррем вирізнялася своєю зовнішністю: була мініатюрною, рудоволосою й білолицею, за що дехто й називав її «красною», тобто гарною. Оскільки гарем був закритим для сторонніх очей, а іслам забороняв писати портрети, про зовнішність султани також не маємо точних відомостей: кожен, хто її бачив, описував її по-своєму. Проте свідки були єдиними в тому, що наша землячка вражала розумом, мудрістю та освіченістю. Вона вивчила кілька мов, захоплювалася поезією, гарно танцювала, цікавилась політикою, завжди мала свою власну думку. Самоосвіта, сильний незалежний характер та яскрава зовнішність виділяли Хюррем з-поміж сотні жінок гарему, що дозволило українці полонити серце султана Сулеймана Кануні. Вона стала для нього не просто коханою, а справжнім другом і помічницею, матір’ю його дітей і наступників, захисницею його трону під час його походів. Заради султани свого серця, падишах увів новий титул хасекі султан («султана, особисто відзначена султаном») та вперше за століття взяв із нею шлюб у 1530 році. Після народження п’ятьох дітей, в тому числі чотирьох хлопчиків-шехзаде, Хюррем Хасекі Султан ще більше закріпила свій особливий статус.
Використовуючи свій розум, хитрість на вплив на султана Сулеймана, Хюррем займалася благодійністю та політикою, власноруч писала листи європейським монархам, брала участь у палацових інтригах й, таким чином, була найвпливовішою жінкою в найбільшій імперії протягом 28 років! Вона започаткувала період в історії Османської імперії, який історики називають «Жіночий султанат» – епоха правління привілейованих жінок (дружин або матерів султана, валіде). Це було спричинено багатьма причинами: коханням та поблажливим ставленням падишаха, його небажанням самому управляти державою, психічними захворюваннями тощо. За таких султанів султанші або валіде самі вибудовували міжнародні політичні зв’язки, мали «своїх» візирів, керували пашами та чиновниками. «Жіночий султанат» тривав до 1656 р., коли Турхан Султан домоглася призначення великим візиром Мехмеда Кьопрюлю, започаткувавши цим нову епоху – візирів Кьопрюлю.
Символічно, що Хатідже Турхан Султан також була українкою. Вона, як і її попередниця, була розумною, амбітною та цілеспрямованою. У 12-14 років її впіймали людолови і відправили тим самим Чорним шляхом у Кафу на продаж. Так вона опинилася у гаремі султана Ібрагіма І.
За описами іноземних дипломатів, вона мала по-справжньому чарівну зовнішність: блакитні очі, веснянки, світле чи, навпаки, темне волосся, високу струнку статуру. Першим її ім’ям, ймовірно, було Надія, другим та третім – Хатідже Турхан, що означає «обрана». Вже у 24 роки вона стала регентом свого семирічного сина Мехмеда ІV внаслідок палацових переворотів та нескінченних смертоносних інтриг зі своєю свекрухою. Вітчизняні історики описують її як захисницю козацтва, за часів якої політика Османської імперії була спрямована на підтримку українського козацтва. Так, на прохання гетьмана Богдана Хмельницького він взяв під протекторат Військо Запорозьке у 1650-х роках. Турхан Султан поважали стамбульці за її благодійну діяльність (називали її «покровителькою бідних») і допомогу паломникам до святих місць: за її власний кошт було збудовано низку колодязів на їх шляху.
Ці дві історії, про Роксолану та Хатідже Турхан, мають щасливий кінець. Водночас, на жаль, не всі історії українок-невільниць в Османській імперії закінчилися саме так. Під час татарських набігів було схоплено більше двох мільйонів людей (більшість становили дівчата), вивезено Чорним шляхом і продано у Кафі. Залишається лише сподіватися, що хоча б невеликий відсоток тих невідомих нам жінок змогли знайти своє місце у чужій країні.
Ксенія Карлюк, студентка освітньої програми «Сходознавство» КНУ імені Тараса Шевченка
