Американські українці – учасники Другої світової війни

Широкомасштабне вторгнення РФ в Україну 2022 року продемонструвало, що українці – це нація борців за свободу. ЗСУ, ТрО та інші збройні формування доводять це щодня. Але український народ не завжди мав змогу боронити рідну землю та свою волю у власне українській армії. Так, у Другій світовій війні, що стала найкровопролитнішим збройним конфліктом в історії людства, українці воювали у складі збройних сил різних держав – більше 7 мільйонів солдатів та офіцерів українців воювали на різних театрах бойових дій. Перед початком Другої світової війни кількість українців у Сполучених Штатах Америки складала 750 тисяч осіб. З них 80 тисяч, що складає більше 10% від загальної чисельності довоєнної української діаспори, пройшли через ряди армії та флоту США у роки війни, здобували перемоги, а дехто став символом героїзму та військової звитяги США.

Так, в центрі однієї з найвідоміших фотографій-символів Другої світової війни «Підняття прапора на Іодзіма» ми бачимо американського солдата українського походження Майкла Стренка – він був старшим за званням серед тих, хто встановлював прапор.

Майкл Стренк народився у 1919 році у Чехословаччині. У 1922 році сім’я іммігрувала до Штатів. Ще у 1939 році він вступив на військову службу у Корпус морської піхоти США. Про напад японської авіації на військово-морську базу США Перл-Харбор у Тихому океані 7 грудня 1941 року та вступ Штатів у Другу світову війну Стренк дізнався, коли перебував у Північній Кароліні. 1942-1944 роки він провів у важких боях на островах Тихого океану. У 1945 році війська США ступили вже на японські землі – острів Іодзіма. Противник створив на ньому цілий комплекс радіолокаційної розвідки, який фіксував польоти американської авіації та маневри флоту. Захоплення Іодзіми було стратегічно важливим адже японці не змогли б спостерігати за армією Штатів, а американці отримали б плацдарм для подальшого наступу на японські острови. На Іодзіму Стренк висадився у складі роти Е 2-го батальйону 28-ї морської піхоти 5-ї дивізії морської піхоти 19 лютого 1945 року. Його підрозділ успішно провів штурм гори Сурібаті, яку противник перетворив у одну величезну фортифікаційну систему. Уже 23 лютого фотограф Джо Розенталь зробив славнозвісний знімок, на якому солдати Майкл Стренк, Рене Ганьйон, Айра Хейес, Гарлон Блок, Френклін Суслі і Гарольд Шульц піднімають прапор США на горі Сурібаті. На жаль, троє з них, в тому числі і Стренк, загинули у боях на цьому острові.

Через кілька десятиліть після завершення війни виявився цікавий факт – Стренк не мав офіційних документів, які б підтверджували його громадянство США. Тому у 2008 році його сестрі Мері Перо урочисто було передано свідоцтво про громадянство США Майкла Стренка. На церемонії Джонатан Шарфен, який служив офіцером в морській піхоті, наголосив на прикладі Стренка важливу роль мігрантів в історії США, які також воювали і були справжніми героями.

Американські українці у складі армії США служили не тільки солдатами, а й офіцерами вищих рангів. На своїй службі вони віддано виконували свій обов’язок – піклувалися про життя кожного підлеглого. Підполковник армії США Федір Калакука, перший українець-випускник Військової Академії США Вест-Пойнт, брав участь в обороні Філіппін. У травні 1942 року американські війська були виснажені японськими атаками й не могли ефективно чинити опір. Зважаючи на це, Калакука вступив у переговори з супротивником і зумів домовитися з японським командиром про евакуацію поранених солдатів збройних сил США та умови капітуляції. На жаль, сам підполковник загинув у японському полоні. За свою мужність Калакука посмертно був нагороджений Срібним хрестом.

Ще одним прикладом американської офіцерської звитяги став українець Степан Мельник, який народився у 1907 році в Україні, але сім’я іммігрувала у Штати, де він, як і Калакука, закінчив Вест-Пойнт, і в роки Другої світової війни служив на Філіппінах на посаді командира батальйону. У ході боїв у травні 1942 року він отримав поранення та потрапив у полон, де пройшов через знущання японців. Та це не зломило його. Через рік він організував втечу групи полонених, і так зміг вижити та допомогти вижити своїм товаришам.

За свою мужність Степан Мельник був нагороджений Хрестом за видатні заслуги. Військову кар’єру С. Мельник завершив у 1963 році, після чого оселився у штаті Техас, де прожив до своєї смерті у 1994 році.

Участь українців у боях Другої світової війни в складі армії США не обмежилась тільки Тихоокеанським театром воєнних дій. Алекс Дяченко народився у 1919 році у місті Хартворд в штаті Коннектикут. У 1940 році добровольцем вступив на службу до військово-морських сил США. Есмінець «Еберлі», на якому Дяченко служив трюмним машиністом, восени 1941 року охороняв конвой «HX-150», який курсував з Канади до Британських островів через Атлантичний океан, від нападів німецьких підводних човнів. Хоча на той момент Штати ще не вступили у Другу світову війну, США підтримували Велику Британію у боротьбі з нацизмом. У 1942 році «Еберлі» прикривав висадку американських збройних сил на узбережжя Марокко у ході операції «Смолоскип». У 1943 році команда «Еберлі» перехопила німецький теплохід «Карін». Німецький екіпаж вирішив затопити свій корабель. 14 добровольців, в тому числі й Алекс, відправились на «Карін» з метою унеможливити затоплення та захопити важливу документацію. Дяченко робив усе можливе, перебуваючи у машинному відділенні теплохода, аби лишити його на плаву. Але вибухові заряди, встановлені противником, встигли детонувати. Алекс Дяченко і шість добровольців загинули. Усі вони були посмертно нагороджені «Срібною зіркою». На честь Алекса Дяченка есмінець флоту США отримав назву USS Alex Diachenko (APD-123).

Подвиги українців удостоювались і найвищої військової нагороди США – Медалі пошани. Ніколас Міньо народився у 1905 році у Галичині. Через певний час сім’я Міньо мігрувала до США, де Ніколас обрав професію військового. У 1942 році 1-ша бронетанкова дивізія, де служив Міньо, висадилась у Тунісі аби разом з іншими підрозділами союзників розбити німецькі війська під командуванням Ервіна Роммеля. На північному узбережжі знаходився підконтрольний нацистам військово-морський порт, через який надходило спорядження для німецької армії. У його захопленні взяв участь і Ніколас Міньо. 28 квітня 1943 року під час штурму ворожих позицій Міньо зі своїми товаришами по зброї опинились під кулеметним вогнем противника. Міньо, оцінивши складність становища, прийняв непросте рішення. Він один пішов в атаку на ворога і знешкодив 10 нацистів. Завдяки цьому взвод Міньо продовжив виконувати бойове завдання. Сам Ніколас Міньо отримав важке поранення і того ж дня помер. За свій героїчний вчинок він був посмертно нагороджений Медаллю Пошани.

Микола (Ніколас) Орешко, який народився у 1917 році, в Нью-Джерсі, з серпня 1944 р. командував взводом роти «С», 302-ого піхотного полку, 94-ої піхотної дивізії армії США у Франції, зокрема брав участь у ліквідації оточених угруповань Вермахту. А 23 січня 1945 року біля міста Теттінгена у Німеччині сержант Орешко здійснив справжній подвиг. Його рота брала участь у штурмі укріплених позицій Вермахту. Вогонь німецьких кулеметів скував наступ. Ніколас Орешко взяв ініціативу на себе – під вогнем противника він здійснив прорив до бункера, закидав його гранатами і знищив ворога. І хоча сержант Орешко отримав поранення у ногу, але і не думав зупинятися та захопив ще один бункер цим же способом. Від пропозиції евакуюватися він відмовився, і тільки після того, як упевнився, що завдання виконане, все-таки погодився. Після закінчення війни президент США Гаррі Трумен особисто вручив йому Медаль Пошани, і промовив: «Я волів би отримати цю нагороду, ніж стати президентом». Орешко утримався, аби жартома не запропонувати Трумену помінятися місцями. Ніколас Орешко був найстарішим живим кавалером Медалі Пошани з січня 2011 до своєї смерті в жовтні 2013 року у віці 96 років.

Насамкінець згадаємо ще одного відомого американського українця, який служив в Армії США у роки Другої світової війни, – легендарного голлівудського актора Джека Пеланса (Володимира Палагнюка), відомого своєю активною проукраїнською позицією. Він народився у 1920 році у м. Латімер-Майнз у штаті Пенсильванія, у сім’ї іммігрантів з Галичини. З початком Другої світової війни Джек завершив свою успішну кар’єру боксера, і пішов на службу до Військово-повітряних сил США, став пілотом. Однак під час тренувань сталася трагедія, бомбардувальник B-24, яким він керував, загорівся, і Пеланс дивом врятувався вистрибнувши з палаючого літака. Після тривалого багатомісячного лікування, кількох пластичних операцій та пересадок шкіри на його обличчі назавжди залишилися шрами, які згодом нададуть його акторському образу мужності і певного шарму. Одужавши, Джек ще брав участь в боях Другої світової війни до демобілізації в 1944 р. Й вже після перемоги розпочав свою акторську кар’єру – спершу в театрі, а з 1950 р. – у кіно (перший його фільм – «Паніка на вулицях»), здобувши  визнання як неперевершений актор вестернів. Він здобув низку найпрестижніших кінонагород, зокрема «Золотий глобус» та «Еммі», був тричі номінований на «Оскар», який він отримав у 1992 р. за фільм «Міські піжони». Показовим є випадок, коли у 2004 р. Джеку Пелансу запропонували отримати звання народного артиста росії, але він відмовився, підкресливши, що є українцем, а не росіянином. Життя українського пілота ВПС США та голлівудської зірки, Джека Пеланса, обірвалося у 2006 році.

Як бачимо, під час служби в Армії США, незалежно від попереднього життєвого шляху і військових звань, американські українці в чині від солдата до вищого офіцера, у піхоті та військово-повітряних силах, мужньо і віддано виконували свій обов’язок. Ці історії українських солдатів та офіцерів у збройних силах США є прикладом звитяги, яку виявив увесь український народ у роки Другої світової. Де б не були українці, вони боролись проти тоталітарних шовіністичних диктатур, і змагались за свободу та демократію. І тепер, через десятиліття, українці за підтримки усіх держав, що поділяють ці ж самі цінності, мають змогу відстояти незалежну Україну завдяки власним Збройним силам.

Святослав Галевич, студент освітньої програми «Американістика та європейські студії» КНУ імені Тараса Шевченка.