Війна у В’єтнамі була довгим, кровопролитним громадянським протистоянням, до якого були залучені дві наддержави того часу – СРСР та США. Якщо участь українців в складі групи військових спеціалістів СРСР у Демократичній республіці В’єтнам є добре відомою, то участь українців на другому боці, в лавах США, Австралії та Нової Зеландії ще залишається недостатньо дослідженою.

Українець з США Богдан Копистянський приїхав у В’єтнам з українським прапором, щоб у разі смертельного поранення померти під ним

Важливо нагадати, що у середині ХХ століття в США була досить велика й організована українська громада, переважно – представники другої – третьої хвиль української еміграції, які втікали після встановлення совєтської влади Україні та внаслідок Другої світової війни. Для них війна у В’єтнамі мала важливе значення. Окрім захисту їхньої держави, яка прихистила їх, – Сполучених Штатів Америки, до участі у війні їх мотивувало і прагнення боротьби з комунізмом. Тому підтримка участі США у війні у В’єтнамі серед української діаспори була вище за середній показник американського суспільства.

У цій статті – про найвидатніших і нацвідоміших військовиків Армії США українського походження, які стали учасниками та героями В’єтнамської війни, – Мирона Дідурика та Вальтера Степаняка.

Мирона Дідурика, як правило, згадують одним із перших, коли йдеться про американських вояків – українців у В’єтнамській війні, адже його було увіковічено в масовій культурі – у відомих книзі “Якось ми були солдати і юнаки” (We Were Soldiers once and Young) та у стрічці за нею “Ми були солдатами”. Він народився 15 липня 1938 року в селі Мужилів на Тернопільщині (нині – с.Мужилів у Підгаєцькій міській громаді Тернопільського району Тернопільської області). У 1950 р. в третій хвилі української еміграції разом з батьками 12-річний Мирон потрапив у США. Сім’я Дідуриків оселилася в м. Сомервіллі, штат Нью Джерсі, де традиційно була одна з найбільших українських громад. Хлопець ріс українцем, не забував рідну мову та батьківщину, став членом місцевого Пласту. Під час навчання в коледжі, як і багато українців його покоління, вирішив будувати військову кар’єру. Закінчивши Університет с.Пітерса в Нью-Джерсі, він приєднався до Армії США, пройшов вишкіл, зокрема рофіцерські курси. Деякий час був на службі у Західній Німеччині, звідки після Другої світової його сім’я емігрувала до США. Одружився, мав у шлюбі двох синів.

У 1965 році Мирон Дідурик був відряджений у В’єтнам у складі 1-ої кавалерійської дивізії. Будучи в чині капітана, він командував аеромобільною ротою Браво 2-го батальйону 7-го полку. Найбільшу славу він здобув під час битви у долині Йа-Дранг, яка стала першою крупною битвою між Армією США та Армією Північного В’єтнаму – ВНА. Рота Дідурика була направлена для підтримки батальйону Гарольда Мура, де Мирон Дідурик виявив надзвичайну відвагу, сміливість та професіоналізм, за що отримав прізвисько «скажений козак». Саме про нього як взірець мужності та військової звитяги, першокласного воїна, згадував у своїй книзі «Ми були солдатами і були молодими» Гарольд Мур, не приховуючи свого захоплення українцем. Після битви в долині Йа-Дранг Мирон Дідурик успішно продовжував службу у В’єтнамі до осені 1966 року, коли його відрядження закінчилось.

Але на цьому його “в’єтнамська історія” не завершилася. У 1969 р. майор Дідурик був знову відряджений туди як офіцер штабу та штабної роти 2-го батальйону 12-го кавалерійського полку 1-ї кавалерійської дивізії Армії США. На жаль, друге відрядження стало фатальним для “скаженого козака”. 24 квітня 1970 року він був смертельно поранений при досі до кінця нез’сованих обставинах – чи то чи при засаді, чи то від снайперського вогню. Трагічна звістка засмутила багатьох його побратимім, товаришів-армійців, навіть тих, хто не знав особисто й лише чув про його героїзм, що став прикладом для багатьох американських солдатів та офіцерів, а також українську громаду Нью-Джерсі, яка досі вшановує його пам’ять поряд з іншими сімома американськими вояками українського походження, які загинули у В’єтнамі.

Мирона Дідурика поховали на кладовищі військової бази Форт Бенінг (у штаті Джорджія), яка 11 травня 2023 року отримала назву Форт Мур, на честь Гарольда Мура, з яким Мирон Дідурик воював пліч-о-пліч у Йа-Дранзі. При житті та посмертно українець був нагороджений багатьма відзнаками за взірцеву хоробрість. 

Українці – ветерани Армії США вшановують пам’ять М.Дідурика. Фото з газети UAV Tribune

Інша цікава постать, яка часто не справедливо залишається осторонь при розгляді питання участі українців у війні у В’єтнамі – Володимир (Волтер) Степаняк. Він народився в 1945 році у Братиславі (Словаччина), коли його батьки намагалися втекти від лінії фронту та совєтської окупації. З 1945 по 1950 рік його сім’я перебувала в таборі для переміщених осіб (ДіПі) у Західній Німеччині. В 1950 році вони потрапили до США й, як Дідурики, осіли в штаті Нью-Джерсі. Володимир швидко обрав свій шлях, пішовши на службу до американської армії в 1963 році одразу після школи, у 18 років.

Після вишколу Володимир Степаняк служив у 97-му інженерному батальйоні 3-го корпусу США у Франції на американській базі у Вердені. Його кар’єра складася дуже добре, проте він мріяв стати авіадиспетчером, тож починає все спочатку у військово-повітряних силах США. Але вже через кілька місяців у ВПС, В. Степаняк був відправлений як радист авіапідтримки до В’єтнама, війну в якому в його сім’ї вважали битвою «за Бога та Батьківщину», тобто проти коміністичного режиму і совєтів. Воював у В’єтнамі і брат Володимира. З 1967 по 1970 рр., протягом 37 місяців Володимир Степаняк служив у В’єтнамі як радист та радник 2-ї бригади елітної 101-ї повітряно-десантної дивізії й за цей рекордно довгий час взяв участь у придушенні озброєного повстання в Сайгоні в січні 1968 р. та у низці важливих битв В’єтнамської війни: битва за Хюе, Тетський наступ, облоги Кхе-Сані, битва за Там-Кі та ін., у контрнаступі проти армії Північного В’єтнаму. За мужність та відданість обв’язку він був нагороджений багатьма американськими та південно-в’єтнамськими нагородами, зокрема “Пурпурним Серцем”.

Ріпкорд, В’єтнам

Про напруженість ситуації та сприйняття Воломиром Степаняком себе, своєї місії на цій війні свідчить те, що після важкого поранення, він постійно носив з собою український прапор, щоб у випадку загибелі товариші накрили ним його тіло. Повернувшись з В’єтнаму до США після 19 місяців кровопролитних боїв, будучи двічі пораненим, він подарував свій прапор Комітету українсько-американських ветеранів у Нью-Йорку. Цікаво також, що під час відпустки в Австралії, Володимир Степаняк, спілкуючись з місцевою громадою українців, зустрів свою майбутню дружину.

Після служби Володимир Степаняк працював за своєю військовою спеціальністю у сфері комунікацій, став активним членом спільноти українсько-американських ветеранів. І завжди з гордістю говорив про своє українське походження, службу у 101-шій десантній дивізії та наголошував, що у В’єтнамі воював не тільки за США, а й за Україну.

Власне, останнє, так само як і вся історія військової служби у В’єтнамі Мирона Дідурика та Володимира Степаняка добре ілюструє цю сторінку історії української діаспори в США. Американські українці віддано служили своїй країні – США, демонструючи військову відвагу та високий професіоналізм, водночас боротьба з комуністами В’єтнаму багатьма з них сприймалася як продовження боротьби з комуністами, які окупували їхню Батьківщину, Україну.

Михайло Лемешев, студент освітньої програми «Американістика та європейські студії (з поглибленим вивченням іноземних мов)» КНУ імені Тараса Шевченка