Як Канада стала українською

Іван Пилипів і Василь Єлиняк були першими, хто зміг уторувати шлях зі Старого Краю до Країни Кленового Листа, купивши квиток в один кінець. Для істориків їхні імена давно відомі. Але для української людності Канади та США – знаю це з досвіду багатьох зустрічей і розмов – їхні імена, на жаль, нічого не означають. А це несправедливо. Ці селяни з Галичини, піонери українсько-канадського фармерства заслуговують бути пошанованими не тільки невеликим обеліском на своїй малій батьківщині, але й пам’яттю нащадків перших хвиль еміграції і тих, хто відкрив для себе Америку зовсім нещодавно.

Вахтанг Кіпіані,
головний редактор сайту
“Історична правда”

Історія цих двох русинів заслуговує не тільки окремих книжок (на жаль, українською їх не знайдеш, а остання англомовна має назву “Traiblazers of Ukrainian Emigration to Canada”, автор – Marshall A. Nay), але й стати сценарієм пригодницького детектива. Самі посудіть. Навіть їхні прізвища у документах фіксувались так, щоб нібито заплутати наступні покоління дослідників.

Pylypow, Pilipiwsky, Pylypiwski, Pylypiw, Pyllypiw, Pillipoo, Plypoe, Pylyporesky, Pillipiw etc. – як тільки чиновники різних країн не перекручували прізвище й навіть ім’я (Ivan, Ewan, Iwan, Jan, Jon, John) нашого головного героя. Його односельчанину і товаришеві Василю Єлиняку пощастило не більше. Він теж фігурує у в історичних документах як Eleniak, Elyniak, Elenjuk, Yeleniak, Jelyniak, Ileniak, Eleyіak і навіть Illilik.

Два слова про них. Іван народився у 1859 році у селі Небилів, повіт Калуш, на Галичині. Василь – теж небилівець, народжений 1864 року. Ідея поїхати “за землею і волею” у Канаду належала Пилипову. Він мав знайомого німця-меноніта, якого звали Йоганом Кребсом. Він виїхав за океан раніше і надіслав Іванові листа, де нібито були такі рядки:

“Ходи сюда. Хліба досить, худоба дешева, місце всюди”.

Я прочитав не один десяток текстів про початки еміграції у Канаді і ніде не бачив посилань, де зберігається той лист. Отже, його зміст є легендарним, хоч і дуже вірогідним.

Фото українців Канади з колекції
Івана Боберського та з United Church of Canada Collection.

Хай там як, але фантазії у селянській голові про купу практично нічийної, на перший погляд, землі змусили Івана Пилипова шукати однодумців і збирати кошти на далеку дорогу. Він підмовив двох односельчан, але одному забракло грошей і до Канади він не потрапив. Другим подорожнім став Василь. Вони разом прибули з Європи до Канади на кораблі “S.S. Oregon”, який 7 вересня 1891 року прийшов у порт у Квебеку.

Нещодавно мені пощастило познайомитись з внучатим племінником піонера Стівеном Єлиняком – жвавим пенсіонером, який погодився показати могилу свого визначного родича і церкву Святої Марії у містечку Чіпман, куди той ходив.

Тут варто зупинитись. Василь похований на греко-католицькому цвинтарі. Іван – на православному (таблиця інформує, що це є “Руска Греко Православна Церква”). Як же так сталося, адже чоловіки їхали до Канади греко-католиками і жодної православної церкви у Небилові не було?…

Про це можна написати окрему книжку. Тисячі першопоселенців з Галичини були майже всі греко-католиками. Вони не раз звертались до Львова, до собору Святого Юра, з проханням про скерування до них священиків. Здавалося б – це не дуже важко було задовольнити. Але вийшло геть не так. Українські священики-католики були одружені, тоді як римо-католицькі – очевидно, ні. І місцевий католицький єпископ у Західній Канаді не давав дозволу “жонатим” приїздити на його “канонічну” територію.

Нещасні русини опинившись без духовної опіки почали звертатись до тих, хто обіцяв сповідати, хрестити їхніх дітей, вінчати молодих і відспівувати небіжчиків. Це були православні монахи і священики з місії, яка була розташована у Сан-Франциско, або трохи згодом – різноманітні протестантські пастори. Значна частина прибульців потрапили під їхній вплив. Серед них – і Іван Пилипів. Між журавлем у небі і синицею в руках він і ще багато інших неписьменних і не надто обізнаних у релігійних і політичних питаннях селян обрали “своїх” – російських православних місіонерів, частина з яких були українського походження з Наддніпрянщини.

На фото Іван Пилипів
А також оголошення, яке було надруковано у багатьох газетах Галичини і Буковини і яке спровокувало тисячі селян виїхати до Канади.

Оскільки частина емігрантів були православними буковинцями, то для них цей вибір був доволі простий. Але галицькі з походження фармери почали сваритись між собою – хто до якого отця хоче ходити. Частина вирішила, що різниці – до греко-католиків чи до православних ходити – нема. У поселенні Стар, де була заснована греко-католицька парафія, дійшло до бучного конфлікту між членами однієї громади. Туди запросили російського православного священика – частина людей обурились і вирішили не пускати його до церкви. Прибула поліція і… закрила церкву. Після чого була кількарічна судова епопея – спершу у суді в Оттаві, а потім – аж у Лондоні. Православні, зокрема й Пилипів, той процес виграли.

Це розвело вчорашніх приятелів назавжди. Іван прожив 77 років і помер, внаслідок падіння з вікна, під час весілля. Похований у Стар (колись – Една), місцині, яка має славу ядра так званого “українського блоку” у провінції Альберта. Василь Єлиняк пережив свого колишнього компаньйона на 20 років.

Неподалік цвинтаря, попід церквою стоїть невелика стела з написом, який є продуктом складних процесів, які мали місце в українській громаді у кінці XIX – на початку XX ст.

“Перший українець Василь Єлиняк ур. 1859 р. приїхав до Канади зо Західньої України в 1891 р.”.

І жодної згадки про односельця Івана, який, власне,
Єлиняка і покликав у дорогу…

Першим греко-католицьким священиком, який приїхав надавати духовну опіку піонерам, був отець Нестор Дмитрів. Він під юрисдикцією митрополита Сильвестра Сембратовича працював у Сполучених Штатах, був активним дописувачем газети “Свобода” і написав про своє перше відрядження до Канади дуже цікаву, чесну і місцями навіть жорстку книжечку “Канадійська Русь”.

“Подорожні вспомини” були видані 1897 року, відразу після того як окремі глави друкувались у газеті. Критика побаченого на преріях не сподобалась частині тих, про кого отець Дмитрів писав у своїх нотатках. Але для нас ці враження є просто безцінними, оскільки є чи не єдині спогади, записані по гарячих слідах, а не через десятиліття. Ось маленький, але показовий фрагмент з “Канадійської Руси”:

“…Я застав кільканадцять родин з Борщівського повіту, котрі лише встид приносять нашій нації. Сидять [у Immigration House у Вінніпезі] декотрі по кілька навіть місяців. В одягах краєвих, з волоссям довгим, брудні, нужденні. [Неможливо переконати] їх, щоб поприбиралися. Кажуть, що віру свою загублять. А одна жінка загрозила своєму чоловікові, що втопиться, або повіситься, як він посміє собі волосся обстригти. На наших людей дивляться Канадійці гірше, ніж на Индіанів, бо Индіяни тут взглядно культурний народ…. Заряд дому імміграційного ломить руки і не знає, що почати з тими нещасливими людьми. Дітиська лазять по сходах і йдуть за потребою на сходи або під двері… Яке поняття має правительство про нас можна собі представити…”.

Про врожаї. Один з наших перших фармерів Василь Феник заорав наділ у 20 акрів. Посадив 24 бушелі пшениці – зібрав урожай 365 бушелів. Жита посіяв 1 галлон – вродило 8 бушелів. Вівса кинув у землю 21 бушель – отримав 220. Картоплі поле дало в одинадцять разів більше, ячміню – у п’ятнадцять!

На фото – Василь Єлиняк
А також фермерський магазин в одному з селищ Канади

Піонерам довелося геть несолодко на початку. Виділені їм урядом наділи (гомстеди) – це найчастіше були ділянки лісу. Спершу його треба було вирубити, відтак – позбутись корчів. Онуки і правнуки першопоселенців здебільшого зараз говорять англійською. Тим дивніше звучить слово “корчі” у їхній мові. Це слово увійшло у родинний лексикон назавжди.

Студії з пошуків перших українських поселенців мають тривати й далі. Є деякі цікаві зачіпки. Приміром, 1953 року професор Ярослав Рудницький відвідав у Чипмані Єлиняка, де той чітко сказав, що вони з Пилиповим не були найпершими у Канаді українцями. Він стверджував, що на момент їхнього приїзду у 1891 року там уже аж 23 роки жив якийсь Коцур, котрий “приробив” за цей час аж три акри землі. І знову ж нібито той чоловік був українець з Росії і приїхав разом з менонітами.

Були і інші, набагато успішніші приклади швидкого вростання у канадський грунт. Той самий отець Нестор Дмитрів у своїх спогадах пише про зустріч з галичанином Михайлом Мельником, який оселився 1894 року в околицях поштової станції Една. За три роки газда зміг побудувати собі великий дім, вкритий гонтом, з доброю підлогою. Поряд – шпихлір (велика комора), повний збіжжя і борошна. У стайні – пара чудових коней, три корови плюс п’ять “штук ялівника” (молодняка), двійко волів, кілька свиней. Фармер як і двоє його братів мали мінімум по 35 акрів землі кожен.

І є один незаперечний факт, який грає на цю версію. Перша “українська” назва з’явилася на карті Канади 1875 року, коли німці-емігранти з Запоріжжя назвали своє поселення Хортиця (Chortitz), провінція Манітоба. Чи могли теоретично з німцями виїхати і українці? Могли. Дослідник Михайло Марунчак навіть розшукав і помістив у книжці “В зустрічі з українськими піонерами Алберти” світлину, де був зображений пан Нелідов, який стверджував, що він є вихідцем зі Східної України і до Канади дістався саме з менонітами. Розповідав, що був не один такий.

Сенсація? І підстава перенести початки українського поселення на майже двадцять років назад? На жаль, ні, чергова легенда. Історик Кисілевський переглянув всі корабельні списки пасажирів-менонітів за 1874-1878 роки і не знайшов там ні Коцура, ні Нелідова, ні якесь інше слов’янське або подібне прізвище.

Врешті не так важливо, коли вперше нога української людини ступила на канадську землю. Важливо те, що зараз українці сприймаються суспільством як невіддільна частина канадського народу. А спадщина українців – танці, бандура, вареники і голубці – так само невіддільна частина канадської культури.