Інформаційна війна, яку Росія веде проти України і цивілізованого світу, нарешті стала предметом вивчення і усвідомлення. Як зазначає публіцист Пітер Померанцев, завдання Кремля "спрямовано на те, щоб збити людей із пантелику й підбурити Захід проти нього самого". Для цього використовується весь можливий інструментарій так званої м’якої сили – медіа, соціальні мережі, кіно, візуальні мистецтва. І це не інформування, а справжня пропаганда. Одних дезінформують, інших деморалізують, третіх купують. І це не ноу-хау нинішніх очільників Росії, це триває десятиліттями.
Трохи більше двадцяти років тому у Москві, з ініціативи тодішнього президента РФ Бориса Єльцина, відбувся процес над КПРС. Була мета засудити її злочинну діяльність, і не дати їй можливість впливати на політику держави. З цього нічого не вийшло. Крім одного. Запрошений до участі в судовому процесі експерт, у недалекому минулому в’язень радянських психушок і таборів Володимир Буковський, не витрачав час і копіював “цілком таємні” матеріали з архівів колишнього КГБ. Встиг скопіювати кілька тисяч сторінок. Частину з них використав у своїй книзі, частина доступна в інтернеті під назвою “Советский архив”.
Деякі сторінки того онлайн-архіву є цікавими і для українців – в т.ч. й у діаспорі. Особливо у контексті війни, яку веде російська пропаганда. Бо це війна не тільки проти України, але і проти США. Власне, як і за часів КГБ.
Приклад номер один. У вересні 1966 року секретаріат ЦК КПРС ухвалює рішення – “Про кореспондента відділення ТАРС [Телеграфного агентства Радянського Союзу] у Нью-Йорку”. Здавалося б, яке діло вищому партійному керівництву країни до того, хто працюватиме у корпункті. І тим не менш – саме на такому високому рівні і теж під грифом “цілком таємно” ухвалювалось, здавалося б, цілком технічне рішення. Партія дала добро на відкриття бюро і на те, щоб цю посаду зайняла громадянка Сполучених Штатів Естер Шилдс.
У супровідному тексті було сказано, що ця товаришка, котра вже працювала в ТАРС у 1935-1962 рр., є “великим другом Радянського Союзу, досвідчена журналістка, яка добре розбирається в американській дійсності”. Після такого тривалого відрядження вона спробувала повернутись на батьківщину, до США, але це виявилось дуже непросто. На роботу Шилдс ніде не брали, бо вона, як вважали у КГБ, нібито була зареєстрована у ФБР як
“агент комуністичної держави”.
Відтак її знову відправляють до Москви як кореспондентку комуністичної газети “Peoples World”. Причому, зарплату платить їй не редакція і не американські комуністи, а радянські платники податків (правда, їм про це не говорили). Місячна зарплата була нічогенька як на ті часи – 757 американських доларів.
Другий приклад. У тому самому році ЦК КПРС розпорядився підтримати прохання Компартії США про акредитацію в Москві кореспондента її газети “Worker”, а відтак і видання “Daily World” Гаррі Ярриса. Цинізм був ще й у тому, що зарплату – 300 рублів на місяць (до прикладу, середня зарплата по країні, яку мав оспівувати оцей прогресивний товариш-американець складала 97 рублів) та одноразові витрати на “екіпірування” у 400 рублів було покладено на Товариство Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Плюс, для обслуговування та допомоги журналісту в штат ТАРС взяли перекладача-референта із зарплатою у 150 рублів і окремо мали оплачувати уроки російської мови для нього. Поштово-телеграфні витрати для товариша було покладено на редакцію найголовнішої партійної газети “Правда”, а витрати на переїзд з родиною – на рахунок партійних органів.
Квартира у центрі Москви – безплатно. Ніщо не повинно було заважати громадянину США чесно описувати навколишню радянську дійсність. Але Яррис забув, де знаходиться і через кілька років почав скеровувати на батьківщину ідеологічно невірні, “недружні до СРСР”, репортажі й замітки. Тоді Москва завимагала від своїх утриманців-комуністів замінити власкора. Це було зроблено без дискусій. На зміну і на ті самі 300 рублів зарплати приїхав інший досвідчений журналіст-комуніст Майк Давидов. У характеристиці було сказано, що він є “великим другом СРСР” і “займає тверду марксистську позицію з усіх питань міжнародного комуністичного руху”. Своє слово за нього у персональному листі сказав багаторічний голова Компартії США Гас Холл. Цей чоловік теж вартий бодай кількох слів. Етнічний фін, справжнє ім’я – Арво Густав Халберг, народжений у родині емігрантів з Російській імперії. Лісоруб, шахтар. Комуніст з 1927 року. Очолював американських комуністів майже сорок років. Чотири рази висувався у президенти США, але, ясна річ, без особливого успіху.
І, нарешті, третій приклад. У 1972 році КГБ СРСР, очолюваний тоді Юрієм Андроповим, і журнал “Новое время” виступили з клопотанням перед ЦК про відкриття корпунктів видання. Мету особливо не приховували – “у зв’язку з необхідністю посилити викриття американського імперіалізму”.
І якщо вибір Нью-Йорка, “столиці світу”, не дивує, то друге місто – Ліма, столиця Перу, навпаки. Провінція навіть за мірками Латинської Америки. Вибір справді здається доволі дивним, аж поки не дізнаємось про мотиви редакції. А вони, як виявляється, аж ніяк не мають відношення до журналістики.
Цитую документ з так званої “Особливої теки” (це найвищий рівень державної таємниці в СРСР): “Створення цих кореспондентських пунктів обумовлюється розширенням зв’язків Радянського Союзу з цими країнами і необхідністю посилення роботи в них по лінії КГБ”. Рішення таке без дискусій було прийнято. Міністерство фінансів слухняно виділило немалі гроші у валюті на це. Кремль ніколи на таких речах не економив.
Спецслужби, а особливо розвідка, практично ніколи не визнають належність тієї чи іншої людини до неї. І саме тому цінними є скани, зроблені Володимиром Буковським. З них ми і можемо дізнатись імена тих, які мали під прикриттям журналістського обов’язку виконувати завдання КГБ. У Перу був скерований Володимир Чимбир, працівник сектору преси МЗС СРСР, випускник Дипломатичної академії. А от у США – талановитий оповідач жахів імперіалізму та капіталізму Іон Андронов. Яскравий представник радянської журналістської школи встиг перед американським відрядженням попрацювати у Непалі, Індії, Індонезії, Камбоджі, Лаосі, В’єтнамі, Китаї в часи “культурної революції”.
Андронов ніколи не визнавав своєї роботи на держбезпеку. Однак, цитовані вище документи це якраз і доводять. Відомий дослідник історії КГБ Джон Баррон писав, що 12 з 14 корпунктів журналу “Новое время” були укомплектовані кадровими співробітниками КГБ. Вони встигали і замітки в редакцію пересилати, і тримати руку на пульсі тих країн, куди їх відрядили. Той самий Андронов у 1973-му, коли почались виступи індіанців у резерваціях у Південній Дакоті, був там з самого початку. І навряд чи його кликав туди суто журналістський інтерес.
Оскільки американський читач і глядач не надто довіряв місцевим комуністичним виданням і їхнім кореспондентам з Москви, у кінці 1970-х у Кремлі вигадали новий проект – почати радіомовлення англійською мовою на середніх хвилях з території Куби. Радянські інженери підготували і встановили у двох місцях передавальні радіостанції. Таке мовлення було розпочате у 1980-му. Про його успіхи компартійні джерела нічого, на жаль, не повідомляють. Очевидно, радіопропагандисти використали всі виділені на свою діяльність фінансові ліміти і тихо заглохли.
Коли в СРСР почалась перебудова, американські комуністи повірили в те, що оновлення – це не тільки на словах. Вони потроху критикували КПРС, за що були врешті-решт відлучені від фінансових потоків. Партія, яка і так була маргінальною, розкололась на “твердих” ленінців і прихильників демократичного соціалізму, і остаточно “зійшла на пси”.
Автор – Вахтанг Кіпіані,
головний редактор проекту
“Історична правда”
You Might Also Like
