На тарілках і тарілочках, підносах та пляшечках – десятки різноманітних квітів і суцвіть, виконаних у добре знайомій для українців манері – петриківським розписом. Це мистецтво стало візитною карткою України у світі, а два роки тому його визнали культурною спадщиною не лише нашої країни, а й усього людства - "петриківку" відзначила ЮНЕСКО. У цьому виді малярства якнайкраще почувається художник з Дніпропетровщини, маленької батьківщини прославленого розпису, Володимир Гурін. Якби він міг, розписав би густими квітками усе на світі, здалось Ukrainian Chiacago після спілкування з майстром.
У петриківському розписі безліч елементів. Кожен художник обирає ті, які йому найбільше подобаються. Вони начебто й повторюються, але у всіх різні. Калинка, цибулька, квіти. Усі вони щось означають. Я свої улюблені обираю під настрій,
– ділиться художник. Його мистецька душа лежить до традиційних у “петриківці” зелених та червоних фарб, та часом полюбляє експериментувати із фіолетовим, бірюзовим та блакитним. “Люди розбирають те, кому що до смаку. Я ж малюю, щоб усе виглядало красиво і мені подобалось”.
Популярність українського мистецтва Володимир пояснює легко. По-перше, це гарно. А по-друге – воно має природні мотиви. “Вони завжди людину притягують. Від природи далеко не втечеш, бо ми самі – частина природи. Тим паче, що вона трішки прикрашена. Кольори насичені. Якщо правильно підібрати гаму – вона приємна для ока. А це і кольорова терапія, і просто тішить людину”.
Щоб створити один петриківський шедевр, необхідна заготовка. Традиційно розписують дерево, але воно зараз дороге. Володимир розписує усе підряд.
Скляні пляшки, тарілки, дощинки, підноси і навіть за пластик взявся. Одного разу старий чайний фарфоровий сервіз розмалював. Пишу масляними фарбами. Це довше і затратніше, але зате тримається краще
Народному малярству художник учився у відомому селищі Петриківка, де воно власне й сформувалось. Подейкують, наче усі петриківці від народження – художники. Цікаво, що прославити унікальний розпис на всю країну вдалось саме Володимиру – “прибульцю” із іншого села, Петропавлівки. Під час навчання у місцевому училищі він переміг у всеукраїнському конкурсі як найкращий художник, що малює по дереву. Цей здобуток став у нагоді, коли за дорученням Президента Віктора Ющенка обирали членів делегації до Торонто, аби навчати тамтешніх маленьких українців національному мистецтву. “Пригадую, ми жили в місцевих українців. Проводили майстер-класи для діток з діаспори і навіть для неукраїнців, навчали їх “петриківки”. Було дуже весело, у всіх виходило ледь не з першого разу”, – згадує художник.
В університеті Володимир вивчав дизайн. А що вчився у Національному авіаційному університеті у той час, як країна готувалась прийняти чемпіонат Європи з футболу, вирішив створити амбітний проект: “націоналізувати” Бориспільське летовище. “Аеропорт у нас якийсь безликий. Прилітає людина – не зрозуміло, у якій вона країні, де вона. Як майстер петриківського розпису я хотів цю проблему виправити”.
А ще Володимир будує кораблі, вірніше, їхні моделі. У його персональному невеличкому флоті поки що два величенькі “Галеони”, по сімдесят сантиметрів завдовжки. Тепер працює над бойовим судном, нашпигованим гарматами. Кораблебудування, хоч і в мініатюрі, потребує неабиякої терплячості – на свою першу модель він витратив цілий рік. Та останні шість років майстер рідко покидає дім, бо не ходить.
“Після четвертого курсу ми захистили бакалавра і разом з друзями пішли на річку, купатися. Пірнув один раз, другий, нічого несподіваного, робив це безліч років поспіль, і раптом… головою у пісок”. З того часу він пересувається у інвалідному візку. Каже, тепер зате більше часу для творчості.
Щоправда одразу після нещасного випадку оговтатись було нелегко. Спершу він не те що малювати не міг, а навіть ложку у руках втримати було не сила. Розповідає, “петриківка” допомогла прийти до тями.
Коли вперше після травми взяв до рук пензлика, сказав, заберіть, щоб я його не бачив. Нічого не виходило, руки не працюють. А потім потихеньку процес пішов. Мама спершу навіть фарби змішувала
– пригадує він.
Травма позначилась і на його художньому стилі. Почав використовувати іншу кольорову гаму. А через те, що деякі елементи було складно вималювати, став малювати трішки простіші.
Та на клієнтів це ніяк не вплинуло. Навіть навпаки – мистецькі витвори у художника в дома надовго не залежуються, усі розбирають. “Вдома залишився або зовсім старі роботи, або брак”, – сміється він.
Цілими днями майстер або розписує “петриківкою” предмети, які потрапляють під руки, або малює картини на замовлення, або будує кораблі. Заняття постійно змінює, бо не любить робити одне і те саме кожного дня. Каже, сьогодні значно збільшився запит на національне, тому багато людей, наприклад, у знаній Петриківці, вловивши хвилю, просто “штампують” однакові роботи. Та йому такий автоматизм не до душі. “Я малюю, як у мене йде, я ж не робот. Я завжди створював українське і тепер за цим не гонюся”, – каже митець.
Автор статті
Христина Бондарєва
