У лютому в Києві стартувала програма тренінгів із психологічної реабілітації для українських військових. Протягом чотирьох місяців датчанка Дітті Марчер вчитиме 25 бійців поратися з емоційними травмами війни. У підсумку вони самі мають стати спеціалістами — допомагатимуть товаришам на фронті не зламатися від пережитого. Як не дивно, придумала та втілила цю ідею у життя людина, яка не має жодного відношення до України. Емігрант із Росії, що нині мешкає у Бостоні, випускник Гарвардського університету і доктор наук Роман Торговицький став добрим другом України під час Майдану. Це він своїми політичними перфомансами не давав зібрати овації під час вступів у США російським музикантам — Співакову, Нетребко, Гергієву. Про особливості проекту Wounded Warrior Ukraine та про власну мотивацію займатися цим Роман розповів Ukrainian Chicago.
“Все почалося із Майдану. У січні минулого року я полетів із другом у Пітер. На Facebook я постійно читав, що “фашисти у Києві б’ють міліцію”. Мені стало цікаво подивитись на все це власними очима. І так сталося, що у Пітері я замість тижня провів два дні — весь інший час був на Майдані. Мене приємно шокували люди — ніколи і ніде я не зустрічав такої великої кількості старших людей, які серед зими готові бути ночувати на Майдані для того, аби їхні діти жили у кращій системі. Коли таке бачиш, не перейнятися цим неможливо”, — розповідає Роман.
Вражений, він почав знімати на телефон відео-інтерв’ю — такі собі історії майданівців у обличчях. “Мене дратувало, як подають інформацію про Майдан західні медіа — показуючи палаючі шини та натовп людей, вони дегуманізували увесь процес”, – каже Роман.
Удруге на Майдан він приїхав за кілька годин після розстрілів 22 лютого. “Відчував себе двояко. З одного боку, якби прилетів раніше, скоріше за все бігав би десь поруч з Інститутською і міг би опинитись серед загиблих, а значить маю, ніби, другий день народження. З іншої сторони — ще два тижні тому я ночував тут у наметах із людьми, а тепер все залито кров’ю, немає наметів і я не знаю, де ті люди, і чи вони живі. Пізніше зайшов до своїх київських друзів і намагався розповісти їм про побачене. Але не міг, бо кожного разу як починав, накочувалися сльози. Зі мною ніколи раніше такого не було. Точно так само, як тепер хлопці, що повертаються з фронту. Я тоді абсолютно не розумів, що зі мною відбувається”.
Емігрант із Росії, що нині мешкає у Бостоні, випускник Гарвардського університету і доктор наук Роман Торговицький став добрим другом України під час Майдану.
Тоді ж Роман дав собі обіцянку — допомагати людям, які пережили ці страшні події, впоратись зі стресом. Далі почалася війна, і тих, кому необхідна психологічна реабілітація, з кожним днем ставало все більше. Роман почав шукати за кордоном фахівців із лікування посттравматичних розладів, збирав кошти і разом з тим об’єднав навколо себе команду Wounded Warrior Ukraine.
“Дітті Марчер вже мала розроблену програму для датських військових, які пройшли Афган. Близько 20 років вона займається лікуванням психологічних травм тілесними методами. Її розклад забитий на рік-півтора наперед. Але розуміючи, що вона робить саме те, що я шукаю, я переконував її як тільки міг”, — розповідає Роман.
Багато сил довелося витратити і на те, щоби зібрати гроші. Реалізація усього проекту має обійтися у $20 000. Наразі вдалося зібрати лише частину коштів. “Ті люди в українській діаспорі, які готові допомагати, і самі постійно збирають гроші. Залучити американців чи канадців поки не дуже вдається. Я зрозумів, що єдиний шанс — це якось надихнути людей.
Коли у січні до США приїздили Анна Нетребко та Валерій Гергієв, я сприйняв це як шанс. З однієї сторони — нагадати музикантам, що негоже, в той час, коли російські війська знаходяться на території України, користуватись своїм статусом і промивати мізки американцям, дублюючи для них спотворену інформацію російської пропаганди. З іншої сторони — це можливість сколихнути діаспору і зібрати гроші на проект”.
Завдяки цій акції Романові вдалося буквально за п’ять днів зібрати суму, необхідну для старту. Волонтери в Україні допомогли в організації: знайшли місце для тренінгу, витратили багато часу на відбір бійців та отримання дозволів від Міноборони.
“Важливий момент — бійці важко йдуть на контакт із психологами. Їм легше довіритись людям, які пройшли ті самі випробування. Тому ми відмовились від першої ідеї — влаштувати подібний тренінг для психологів, а вирішили зробити його власне для бійців”.
На першій сесії тренінгів Дітті Марчер почала з основ — пояснювала, що таке травма і шок. “Вона ділилася власним досвідом: як виживала під обстрілами і бомбардуваннями, як після повернення з Близького Сходу інстинктивно кидалася під стіл у мирній Данії від звуків феєрверку, як не могла водити машину під дощем, бо світло фар нагадувало їй про поїздки під кулями снайперів в Сербії і десятки убитих друзів.
І це була добре продумана стратегія: якщо на початку тренінгу багато хто із хлопців усім своїм скептичним виглядом показував, що краще зараз був би із товаришами на фронті, то наприкінці вони геть змінилися і були дуже зацікавлені. Між ними встановися сильний емоційний зв’язок”.
Після завершення усіх чотирьох блоків тренінгу військові знатимуть методику роботи зі стресом війни. Наразі обговорюється можливість створення певних центрів, де у майбутньому вони могли би працювати, надаючи допомогу іншим своїм товаришам.
“Ми обговорювали з Дітті, що ці хлопці — одні з кращих людей, які пішли за ідею ризикувати власним життям — після всього пережитого можуть відчути себе непотрібними суспільству і зламатися, — зауважує Роман. — Але якщо дати їм ці методи, вони можуть стати ще сильнішими особистостями, і тоді ще більш ефективно рухатимуть цю державу до демократизації, ще більш ефективно боротимуться із корупцією”.
Що працювати тут є над чим, Роман, до речі, побачив і сам — у ході реалізації проекту йому довелося зіткнутися із певною неадекватністю української системи. “Хлопців можуть, наприклад, розміщати у госпіталі лише на 7-10 днів, а далі їх виписують, бо хтось нагорі так вирішив. І нікого не хвилює, що у них ще кістки не зрослися! При тому існують інші реабілітаційні структури, які могли би їх прийняти на більш тривалий термін, але знову ж таки там, нагорі, про це не домовляються. Різні міністерства взагалі не комунікують між собою. Це страшно дратує”.
Втім опускати рук активіст не планує. “Усі ці моменти розчарування компенсує спілкування із волонтерами. Поважаю їх і дивуюся, як їм вдається йти вперед, незважаючи ні на що. Це при тому, що я хоча б живу у іншій країні, де немає війни. А вони увесь час знаходяться в Україні. І багато хто викладається ще з часів Майдану. Звідки у них стільки внутрішніх ресурсів?! Але коли я перебуваю у їх середовищі, відчуваю — прорвемося!”
Розмовляла Марічка Паплаускайте
Автор ілюстрації – Оксана Васьків-Кукул
