Війна між Росією та Україною, між минулим і майбутнім іде не тільки на Донбасі. Війна іде передусім у головах. І зараз хочеться поговорити якраз про це.

Ми не просто жили за залізною завісою майже сімдесят років. Ми певною мірою продовжуємо за нею жити, хоча її вже, ніби, й немає. Мовний бар’єр, фінансова неспроможність, відсутність культури – все це і ще інші чинники впливають на те, що маючи теоретичну можливість бачити світ, українці його, практично, не побачили.

vahtan_

Вахтанг Кіпіані
головний редактор проекту “Історична правда”

І якщо Росія нам більш-менш зрозуміла, то уявлення багатьох українців про людей і реалії на захід від державного кордону геть деформовані. Тут можна подякувати як радянському спадкові, так і родинному вихованню навпіл з лінощами. Тільки кілька відсотків українців скористались своїм правом побачити те, як живуть інші нації, і не буде помилкою сказати, що ці поїздки – і туристичні, і особливо заробітчанські – змінили їх. Але мало їх, як казав Василь Стус, “малесенька щопта”.

Критично мало для того, щоб вплинути на все суспільство, яке продовжує жити в світі незнання й фобій.

Соціологи з’ясували, що мільйони мешканців міст і сіл України не те, що за кордоном держави жодного разу не були. Не виїжджали за межі області!

Таких аж 36 відсотків! Отже, більше, ніж кожен третій. А якщо виключити тих, які були за межами свого населеного пункту раз-два у житті, то картина стає геть сумною. Більшість українців не уявляють, як виглядають, спілкуються, думають їхні співвітчизники, не кажучи про громадян інших країн і континентів.

До американців добре ставляться близько 80% українців

(аналогічне опитування у Росії дає цифру у п’ять разів меншу). До громадян США тепер ми назагал ставимось краще, ніж до росіян. Ще два роки тому так не було. За це нехай громадяни Російської Федерації “подякують” своєму “національному лідерові” Путіну, який розпочав війну між двома сусідніми державами.

Американці і європейці, які підтримали Майдан і в різний спосіб допомагають Україні вистояти під час агресії Росії, отримують свої віртуальні аплодисменти недарма. Але це і не так просто. Десятиліттями нам вбивали в голови ненависть до Заходу, вчили боятись і ненавидіти його. На це була спрямована потужна машина пропаганди. Вона діяла системно: від дошкільного віку, з дитячого садочка, через школу, військо і аж до похилих літ. Сотні кінофільмів, навіть мультиплікаційних, тисячі телепередач і книг показували нам не справжній Захід, який, ясна річ, не ідеал – а його викривлену, у брунатних і червоних плямах, картинку.

Тим, хто не жив у Радянському Союзі, важко буде повірити в ті дурниці, які вкладали нам у голови замість знання, нехай і з критичним підходом. Пригадую, як у школі вчителька наказувала не спілкуватись з іноземцями і, боронь Боже, не брати в них жувальну гумку, якщо пропонуватимуть. Чому? “Бо підступні капіталісти встромляють у ту гумку леза, які потім розпрямляються у шлунку”. Паранойя. Але ми через це всі проходили.

Одним з джерел уявлень про те, як виглядає отой “Захід”, і які є його наміри щодо СРСР, була карикатура. У штаті кожної великої газети були художники, які малювали картинки на злобу дня. У кожній республіці була сатирична газета чи журнал, які вказували на “окремі тимчасові недоліки” і, звісно, гнівно висміювали капіталістичний світ з усіма його реальними й вигаданими недоліками. В українському часописі “Перець”, на додачу, була обов’язкова шпальта, де не економили чорної фарби при зображенні українських націоналістів.

Флагманом, законодавцем “мод” для всієї радянської пропагандистської системи був московський журнал “Крокодил”.

Образи, створені його художниками, друкувались не тільки в самому виданні – вони виходили масовим друком окремими плакатами, які висіли у школах, клубах, кінотеатрах і просто на стендах на вулицях.

Минуло майже чверть століття з моменту краху комуністичної імперії, але картина світу, створена “крокодильськими” карикатуристами, і досі стоїть перед очима. Радянський Союз для них – це голуб миру, солдат-здоровань з виразно слов’янською зовнішністю, красуня-дівчина-селянка, хлопець-робітник, щаслива дитина, доглянуті пенсіонери. А Африка зображена, як нужденна, пограбована імперіалістами, “чорний континент”, який бореться за свободу від американських, британських, французьких окупантів та південноафриканських і родезійських плантаторів. Південна Америка та Індокитай – ошукані, згорьовані, але не зломлені.
Цікаво, як представляли Китай. Спочатку СРСР плекав плани на те, що ця країна йтиме у фарватері політики Кремля. І відповідно нам демонстрували образ велетня, який відкидає домагання клятих капіталістів і починає будувати соціалізм. Але як тільки держава почала грати власну роль у регіональній, а потім і світовій політиці, тон і колір олівців радянських карикатуристів було змінено на протилежний.

Найчорніші фарби діставались трьом державам. “Сіоністсько-загарбницькому” Ізраїлю, “фашистсько-реваншистській” Західній Німеччині і “імперіалістично-ядерним” Сполученим Штатам. США у трактуванні радянських ідеологів і пропагандистів було зло в чистому вигляді. Я переглянув підшивки журналу “Крокодил” за півстоліття. Лише на два короткі часові проміжки ставлення до американців було кращим, ніж завжди. Це в 1945-му, коли союзники, наступаючи з двох боків, брали у кліщі столицю гітлерівського Третього Рейху. І на початку 70-х, коли була спроба запустити режим “детанту” – СРСР не був здатний навіть прогодувати себе власним збіжжям, не витримував гонки озброєнь і намагався покращити стосунки з низкою західних країн, зокрема і з американцями.

Решту часу радянських людей, зокрема і українців, годували образами “дядечка Сема”, “нейтронними бомбами”, шаленими й озброєними до зубів ковбоями, продажною поліцією, тотальним безробіттям, гангстерами, расизмом, ку-клукс-кланом і підтримкою найбільш одіозних, з комуністичної точки зору, режимів світу. Врешті, навіщо щось казати, коли частину з цих образів можна побачити. Це теж частина нашої історії.

Автор  Вахтанг Кіпіані