Приємні й м’які на дотик кульчики, намиста, квіти на застібках — такі прикраси, звалені з вовни, вже давно полюбились українським жінкам. Але мало хто знає, що так само — з овечої шерсті та без жодного шва — можна створювати набагато більше речей: шалики, капелюшки, сумки і навіть сукні. Як це, розказала й показала Ukrainian Chicago чернівчанка Валентина Шилейко.
“Техніка валяння — старовинна. В ній працювали наші пра-прабабусі. Але нині вона майже забута”, — говорить Валентина. Перукар за професією, три роки тому вона випадково відкрила для себе валяння, і тепер воно, фактично, стало її основним заняттям та способом заробітку.
“Перші вироби я створювала не для того, аби на цьому заробити. Просто побачила валяний шарф, і стало цікаво зробити такий для себе самій. Глянула майстер-клас, і затягло — цілий тиждень не могла відірватись від інтернету: все вивчала тонкощі цієї техніки”, — згадує вона.
За півроку Валентина поїхала в Одесу на майстер-клас з виготовлення сукні відомого майстра Діани Нагорної. “Мені треба було на дотик відчути, наскільки тоненьким і легким воно виходить. Бо одна справа, наприклад, робити валянки — вони мають бути цупкими за визначенням, а геть інша справа — сукня”.
Тепер Валентина вже сама може вчити особливостям валяння. Розповідає, для створення виробу необхідно всього три речі: вовна, мило і пупирчаста плівка, яка використовується як підкладка для створення необхідної форми. І ще, звісно, натхнення і терпіння. На плівку, відповідно до викройки, викладається вовна, її треба обприскати водою та милом, а далі власне валяти — руками виріб прокачується не менше кількасот разів. Пальцями перебирається кожний міліметр, аби ніде не було нерівностей. Тоді ще виріб вибивають, по кілька разів обливають то крижаною водою, то окропом, сушать. Врешті за 2-3 дні з’являється якась нова краса. І кожна річ в єдиному екземплярі й унікальна — повторити точно таку саму не вдасться ніяк.
“Кожного разу я знаходжу щось нове і в техніці, і в формі. Вовна — благодатний матеріал. Мені це нагадує ліплення із пластиліну — створити можна все, що завгодно. Ні тканина, ні в’язання такого поля для творчості не дають”,
— захоплено розповідає майстриня.
Вовну для своїх виробів Валентина замовляє за кордоном — у Німеччині, Австралії та Італії. Лише там, пояснює, вирощують спеціальних меріносових овечок з екстра-тонким руном.
“Полюбляю оздоблювати усі свої вироби. Це може бути якась особлива фактура, плюс — використовую бісер, мереживо, стрічки, шовк для створення декору. Особливо люблю декорувати яскравими хустками. З давнини в Україні жінки щедро оздоблювали одяг, то ж вважаю це природнім. Не ставлю собі за ціль впроваджувати якісь етнічні мотиви у творчість, але воно саме пробивається. Навколо так багато квітів — це надихає на квіткові мотиви, які часто використовували наші предки”.
Валентина мріє про дві речі. Перша — мати ще більше часу на виготовлення все нових і нових моделей. Друга — щоби створені нею сукні, капелюшики, сумки частіше купували в Україні.
“На жаль, наразі все більше маю замовлень із-за кордону: Росія, Європа, США, Ізраїль. В Україні купують мало. Можливо, це тому, що речі недешеві. Але інакше бути не може — сировина уся імпортна, прив’язана до курсу долара. Втім, я не засмучуюсь — знаю, що таким чином я несу українську культуру за кордон”.
Одяг, створений власноруч, Валентина не лише дарує подругам і продає клієнтам з усього світу, але й із задоволенням носить сама:
“Своїм прикладом впроваджую моду на особливі речі. Можна і треба адаптувати до сьогодення елементи старовинної культури. Скажімо, я маю кілька спідниць і жакетів, які зробила із хусток. Такі речі мають носитися не лише на свята, але й щодня. Це як мінімум красиво, а крім того, такі речі надають людині індивідуальності, і, зроблені руками, ще й несуть тепло та любов”.
Автор статті Марічка Паплаускайте
Фото: Оксана Хіць
You Might Also Like
