Степан Шишка – капітан ВМС США у відставці та колишній військово-морський аташе в Україні. Служив заступником директора з політично-військових питань при центральному штабі Військово-морських сил США у Пентагоні, де займався питаннями НАТО, Європи та Євразії, а також був заступником командувача Північних підводних сил НАТО.
На Вашу думку, чи є в Україні російські війська? Як би Ви оцінили ситуацію у Східній Україні? Чи це громадянська війна, чи сепаратистський рух, чи іноземне вторгнення?
Схоже, що безперечно є. Маємо достатньо підтверджених свідчень, що російські кадрові військові командують “сепаратистами”, здійснюють військові операції та використовують основну бойову техніку на території України. В тому немає жодних сумнівів. Багато хто з “сепаратистських” вояків явно носить російську військову форму та знаки відмінності. На відміну від вторгнення до Криму на початку минулого року, вони навіть не намагаються приховувати цей факт.
Наразі, ми маємо очевидні докази російського вторгнення в Україну.
ЗМІ та західні уряди вагаються називати це вторгненням, проте немає ніякого іншого слова, яким можна описати те, що Росія робить в Україні. Це вторгнення– так само, як і те, що сталося у Криму. Іноземна держава за відсутностні будь-якої провокації направила свої війска до іншої країни та окупує частину її території. Яке ще слово підходить?
Яким є стан української армії, і як це позначається на захисті держави?
Нажаль, українська армія була поступово ослаблена бездарним командуванням.
Є кілька глибоко вкрорінених проблем, які надзвичайно важко здолати під час війни. Перш за все, за тих колишніх президентів, які підлаштовувалися до Росії, Збройні Сили України заполонили лояльні до Кремля люди. Викорінювання цих запроданих військовослужбовців потребує окремих зусиль. По-друге, українській армії дуже бракує фінансування. Це зрозуміло, врахувуючи економічні виклики України та розкрадену режимом Януковича державну казну. Обладнання застаріло або потребує ремонту, війську бракує тренованості та оплати. Дійсно, переозброєння та перенавчання є викликом у будь-який час, але під час війни вони складніші у геометричній прогресії.
Зрештою, це означає, що Україна надзвичайно вразлива. Як ми бачили, регулярні війська роблять усе, що можуть, але значною мірою захистом держави займаються волонтери – нерегулярні війська, якщо хочете, – котрі розуміють серйозність ситуації та воліють битися за свою країну. Звісно, це означає більші втрати, хоча б тому що ці війська гірше обладнані та менш треновані.
Які можливі довго-строкові перспективи цієї ситуації? Чи має Захід контрстратегію на противагу російській довгостроковій стратегії?
Я не певний, що достатньо обізнаний для такої відповіді або достатньо об’єктивний, аби визначити перспективи, незабарвлені моїми особистими бажаннями. Щодо другої частини запитання, я не переконаний, що Захід взагалі має якусь стратегію. Вони реактивні, а не проактивні. Я продовжую чекати, коли якийсь західний лідер чітко сформулює прийнятний кінець російсько-українського конфлікту. Географічно, я не можу передбачити, яким буде кінцевий результат. Мені здається, що Крим, найвірогідніше, втрачено, а Східна Україна дійсно може перетворитися на утворення, подібне до Абхазії.
Хоча я думаю, що це менш вірогідно, враховуючи останні проблеми, з якими стикнулася Росія.
Але я знаю напевно, що міф про братські народи Росії та України зруйновано назавжди.
Що є найбільш помилковим у розумінні західними урядами ситуації на сході України?
Найбільш помилковим – і це повторюють більшість ЗМІ – є переконання, що ситуація виникла як певного роду “громадянська війна”. Ані в Криму, ані на Донбасі не було жодного значного сепаратистського руху до інфільтрації російської п’ятої колони.
Другою найбільшою помилкою є переконання, що Україну глибоко розділено лінгвістично. Цей міф про Схід проти Заходу нав’язувався так довго, що з цим майже не сперечаються ані у новинах, ані у будь-яких дискусіях. Етнолінгвістична ситуація в Україні набагато складніша та витонченіша.
Проте більшість людей – однозначно включаючи російськомовне населення Донбасу – вважають себе українцями.
Які можливості у цій ситуації мають ВМС США?
Дуже маловірогідно, що США дозволять втягнути себе у цей конфлікт збройним чином. Притому, ВМС США мало чим можуть допомогти на суші. За міжнародним законодавством США не може (і не буде) надсилати авіаносця до Чорного моря. Менші кораблі не додадуть користі цій ситуації, хоча за якихось крайніх сценаріїв сили США могли б влаштувати блокаду Севастополя або висадити десант для допомоги українським військам. Але наголошую: я не підтримую подібне втручання з боку США і не вважаю його навіть віддалено можливим.
Багато західних журналістів та коментаторів називають розширення НАТО одним з головних чинників нинішнього протистояння з Росією. Якою мірою це так?
Це так лише тією мірою, якою російське керівництво використовувало НАТО у якості лякала, аби переконати у тому російський народ. І тому це так. Чи було або чи є НАТО дійсною загрозою для російського суверенітету або територіальної цілісності? Звісно, що ні, але позаяк пересічний росіянин у цю загрозу вірить, то існує сприйняття, що з натівською загрозою треба щось робити. Чи припинила Німеччина бути Німеччиною, через своє членство в НАТО? Або Греція? Або Італія?Це сміхотворне твердження, не підтверджене жодним фактом, але воно «працює» у Москві.
Яка Ваша оцінка “балансу інтересів” у цій ситуації? Яким чином США слід зрівноважити свої нафтові інтереси з російськими, з газовими потребами ЄС, а також з інтересами членів ОПЕК та інших країн-експортерів енергії?
Як на мене, іноді економічні, зокрема нафтогазові, інтереси не слід включати у дискусію. Звісно, такому не бувати, але, навіть враховуючи ці інтереси, Росія неодноразово показувала себе ненадійним партнером. Тож чому Захід мусить продовжувати вірити, що Росія стане надійнішим партнером у майбутньому?
Єдиним інструментом Росії є нафтовий шантаж,
тому Заходу слід позбутися будь-якої залежності (яка й так невелика) від російської нафти. Це треба вважати слушною нагодою інвестувати та розвивати альтернативні джерела енергії. Існує достатньо можливостей зменшення залежності від Росії. Дійсно, Росія – велика країна, але вона – не єдине джерело природних ресурсів на планеті. Якщо Путін обере продовжувати йти цим “північно-корейським” шляхом, то нехай іде.
У підсумку: Решта світу не потребує Росії. Росія потребує решти світу і повинна поводити себе як відповідальний член світової спільноти.
Розмовляв – Микола Мурський
Переклад – Марічка Паплаускайте
