Останніми роками українцям полюбився глиняний посуд — все частіше його купують не лише заради декору, але й для повсякденного ужитку. Таку тенденцію помітила художниця-керамістка Зоя Предко. Півжиття вона працює із глиною — із грубої маси тендітними руками творить витончені речі: прикраси, посуд, садові скульптури.
“У гончарство я закохалася ще дитиною. Мені тоді було 12 років — ми з батьками на День Києва гуляли Андріївським узвозом, і я побачила, як працює гончар. Навіть не знала, як та справа називається, сказала: Мама, я хочу бути отим”,
— розповіла Зоя Ukrainian Chicago.
Тоді вона спостерігала за вправними рухами майстра і його роботою на гончарному колі, втративши лік часу. А за кілька років, коли сама уже вчилася в київському Інституті декоративно-прикладного мистецтва, ви-падково знову зустрілася із тим самим митцем. “Сергій Іванович Спасьонов — дуже крутий майстер. Ми товаришуємо і тепер. Він власноруч зробив для мене гончарне коло і пічку”.
Зоя часто чує на свою адресу, що займається не жіночою справою. Працювати із глиною і дійсно фізично нелегко, зізнається дівчина. Однак вона ніколи не мала сумніву щодо правильності свого вибору. “Я працюю із задоволенням. А фізичне навантаження вважаю моїм власним способом фітнесу”, — жартує керамістка.
Техніку, у якій переважно працює Зоя, в Україні прийнято називати трипільською. Хоча насправді стрічкова кераміка — тобто така, що викладається вручну із глиняних джгутів — була поширена в багатьох старовинних культурах, наприклад, в народів Центральної Америки чи Африки. Техніка ця з’явилася набагато раніше, аніж було винайдене гончарне коло.
“Жодну річ, створену таким чином, неможливо точно повторити.
“Мої викладачі казали так: робота має бути такою, щоби, якщо впаде і покотиться з гори, від неї нічого не відбилося. Тоді це справжня кераміка. Глина направду не любить гострих кутів”, — поки ми говоримо, Зоя вправно виводить орнаменти на кількох чашках — готується до чергового ярмарку.
З-під її рук виходить без-ліч всяких речей, які можна ви-користовувати у побуті: сільнички, чашки, тарілки, цукорниці, горщики для меду чи круп.
“Є роботи, із якими я просто не можу розлучитися. Тато зробив мені шикарний мисник — то на ньому зібрані біля 30 моїх найулюбленіших тарілок”, — розповідає вона. Щоправда, користуються Зоїним по-судом вдома здебільшого на свята:
“Мама боїться тарілками користуватись. Каже, якщо розіб’є, буде дуже переживати. Але з чашок ми п’ємо, і для запікання форми використовуємо. І, звісно, святковий стіл накриваємо керамічним посудом”.
Більшість власних виробів майстриня продає на ярмарках: “В салонах зазвичай накручують великий відсоток, тому вироби там довго не продаються. Але за останні 5-10 років я вже маю коло постійних покупців, які самі мене знаходять”.
“Люди цінують те, що робиш руками. Це ж так приємно — наливаєш гарячий борщик в глиняну мисочку, а тоді ще й усе корисне, що в глині є, насичує той борщ, — смачно розказує Зоя, додаючи, що останні 5-7 років глиняний посуд стає все більш популярним. — Екологічно чисте входить у моду величезними кроками. Вже навіть у магазинах можна знайти таку кераміку”.
Сама ж майстриня не прагне виходити на виробничі масштаби: “Кожна людина має свій фізичний максимум. Мені вистачає того, що я продаю на ярмарках. Хочеться ж робити не лише речі на продаж, але й мистецькі – на виставки. Якщо поринути повністю у продаж, можна втратити себе як художню особистість. Я цього не хочу”.
Facebook.com/zoya.predko
Автор статті Марічка Паплаускайте
You Might Also Like
