Майдан став продовженням розпочатої в 1989-му і незавершеної у 2004-му антикомуністичної і антиколоніальної революції. Завдання, які стояли перед суспільством ще 25 років тому – від побудови ефективної державної машини до подолання тоталітарної спадщини – доводиться вирішувати тут і зараз. Відкладати нема куди. Путін зміг розв’язати війну та взяти під контроль лише ті території, де побутування українського – зокрема, мови, культури – за роки незалежності було мінімальним. Йому це вдалося найпростіше зробити там, де населені пункти носять імена керівних діячів часів тоталітаризму, вулиці – професійних терористів, а парки – убивць.

І це не перебільшення. У південному Миколаєві є парк відпочинку імені Петровського, який знаходиться на вулиці Володарського. Перший – керівник комуністичного колабораціоністського уряду УРСР, другий – начальник Петроградської ЧК (рос. – Надзвичайної комісії) – органу страти всіх реальних чи уявних ворогів більшовицького заколоту.

У Луганську, який нині перебуває під владою російських окупантів і місцевих терористів, є вулиця ім. ОСО. “Особлива” як кажуть місцеві мешканці. Назва як назва, на перший погляд. Три літери, розшифрувати які сьогодні можуть лише історики. Отже, ОСО – “Особое совещание”. Це навіть не сталінський суд. Це набагато гірше. Це коли кілька начальників НКВС вирішували, без адвокатів і прокурорів, кому піти “за першою категорією” (це така гидка бюрократична формула – означала бути розстріляним), а кому – гнити десятки років в Архіпелазі ГУЛАГ. Ця злочинна позасудова структура винесла за 1934-1953 роки понад 442 тисячі вироків. І от в українському місті дотепер є вулиця імені ОСО…

Країни Центральної та Східної Європи повернули собі історичну топоніміку ще в кінці 1980-х – на початку 1990-х. Вже ніхто і не згадає, що старовинне німецьке місто Хемніц носило назву Карл-Маркс-Штадт, болгарський Добріч був Толбухіним (на честь радянського маршала), а столиця Чорногорії Подгориця – Тітоградом тощо.

У період так званої “перебудови” зміни частково заторкнули Галичину, Волинь, Київ, Одесу і ще деякі українські міста (Ворошиловград став Луганськом, Жданов – Маріуполем), але здебільшого комуністична топоніміка залишалась наочною до минулої зими.

Кілька років тому колеги з сайту “Тексти” зробили один цікавий експеримент. Вони знайшли довідник органів влади України і виписали звідти всі вулиці, на яких знаходяться будівлі уряду, обласних, міських і районних адміністрацій, міські, селищні та сільські ради. Підсумок був показовим, хоч і передбачуванийм: чи не 90% органів влади вже двадцять років незалежної держави спокійно собі були розташовані на вулицях Леніна, Радянських, Калініна і тому подібних.

Це могло б тривати майже вічно. Аж Янукович з його проросійською бандою вирішили “кинути” українців і Європу. Пообіцяв підписати асоціацію і після зустрічі з Путіним… передумав. Те, що було далі, не потребує нагадування. Під час історичних подій в Києві по всій Україні з п’єдесталів стали падати пам’ятники кривавим більшовицьким вождям. Цей процес “народної люстрації” отримав назву “ленінопад”.

Перший пам’ятник “вождю” світового пролетаріату в тоді ще Українській РСР було демонтовано у Червонограді, шахтарському місті на Львівщині. Сталося це 1 серпня 1990 року. Станом на минулий рік їх ще лишилося в країні понад 2 тисячі. За 2014-й було скинуто понад 500.

З великих міст Ленін стоїть лише в чотирьох – Запоріжжі, а також у окупованих Сімферополі, Донецьку та Луганську.

Не минає й тижня, щоб якісь невідомі вночі зняли, скинули, розтрощили молотками гіпсового, бетонного чи, рідше, металевого аватара засновника радянської держави. Останні – на момент написання статті – 21 червня – відразу у чотирьох місцях – Миколаєві, Харківщині та Луганщині.

Розбиратись з монументами громадянське суспільство навчилось, не чекаючи на те, коли влада “дозріє”. Перейменувати вулицю чи місто – так не вийде. Тому, власне, і виникла ініціатива Українського інституту національної пам’яті з прийняттям чотирьох законопроектів, які запустили давноочікуваний процес декомунізації. Верховна Рада прийняла ці закони. Президент витримав паузу і підписав їх.

Отже, наступив час попрощатись з найменуваннями, у яких згадуються СРСР, УРСР та похідні від них. З назвами, які пов’язані з діяльністю ВКП(б)-КПРС-КПУ, річницями Жовтневого перевороту, встановленням більшовицької влади в Україні. Ті, де використано прізвища чи партійні прізвиська керівників партії комуністів, керівників органів влади СРСР, УРСР, інших союзних або автономних республік, працівників органів держбезпеки. Таким чином, вже незабаром ми не побачимо численних об’єктів, пов’язаних з іменем Леніна, Дзержинського, Калініна, Артема тощо.

Серед сотень поселень і десятків тисяч вулиць, площ, парків і інших об’єктів, яким не пощастило нести неідеологічні назви, виділяються два великі міста, котрі є обласними центрами. Дніпропетровськ названий на честь “всеукраїнського старости”, старого більшовика Григорія Петровського. З високою долею вірогідності, вже незабаром отримає просте й вже звичне трохи скорочене ймення – Дніпро. Ні імперський Катеринослав, ні національний Січеслав наразі не мають достатньої кількості симпатиків. Кіровограду дісталося ім’я керівника ленінградських комуністів Сергія Кірова (це партійний псевдонім, правдиве прізвище – Костріков). На жаль, понад 70 відсотків мешканців міста не хочуть змін. Їх влаштовує випадковий “бренд”, накинутий згори після вбиваства Кірова за наказом Сталіна. Відтак за популярністю іде варіант Єлисаветград – таку назву місто мало до 1919 року. Для українських патріотів цей варіант неприйнятний. У такий спосіб російською імператрицею Єлисаветою було пошановано її небесну покровительку – святу Єлисавету. Є багато ідей як назвати місто – Інгульськ, на честь річки, яка протікає тут, Златопіль, Кропивницьк чи Тобілевичі (останні дві – на честь визначних діячів української культури). Дискусії ідуть, і яким буде рішення місцевих депутатів, яким закон дав право переназвати міста і вулиці, передбачити неможливо. kap_02

Найбільшу кількість перейменувань доведеться зробити на Сході. У Донецькій області має бути змінено назви 20 містам і селищам, у Луганській – 17. В окупованому Криму на порядку денному повернення історичних назв 9 містам і селищам міського типу.

На Дніпропетровщині – 6, на Одещині – 4, на Кіровоградщині – 3, на Херсонщині – 2. По одному місту (селищу) в Запорізькій, Житомирській, Харківській та Чернігівській, Полтавській областях.

Проте, цей список, навіть на око, неповний. Скажімо, експерти УІНП не внесли до списку два міста Первомайськ, один Первомайський і один Першотравенськ – у Миколаївській, Луганській, Харківській та Дніпропетровській областях. А також Червоноград на Львівщині, який до приєднання до СРСР, а це сталося 1951 року, носив назву Кристинопіль.

Закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” передбачає – якщо за шість місяців місцеві ради не приймуть рішень, право перейменування переходить до депутатів парламенту. На це у них піде ще до 3 місяців. Засоби масової інформації, які носять комуністичні назви, мають час на корекцію до 21 серпня. Юридичні особи повинні були змінити свої назви впродовж місяця — до 21 червня. Скажімо, великий торгівельний центр у Києві “Більшовик” влаштував опитування – як би покупці хотіли б назвати шопінг-центр, і від недавна він перейменований на “Космополіт”.

Хай там як, але процес повернення українським містам національного й гуманістичного обличчя розпочався. Це і є наслідок Революції Гідності, який вже, певен, ніхто ніколи не скасує.

Вахтанг Кіпіані
Головний редактор сайту «Історична правда»