У вирі бурхливого революційного наступу одразу декілька фотографів на Майдані помітили дівчину, яка безупинно носила важкі автомобільні шини та розгортала чорні згарища від майданівського вогнища. Вона йшла з колесом на плечі, широко крокуючи вулицею Грушевського, навіть не підозрюючи, що виховує в собі непереможну силу духу.
Олександра Головкова – втілення харизматичної, сильної за характером і вродливої української Жанни Д’арк. Так сталося, що Саша тепер мешкає в Чикаго. І нещодавно стала володаркою титулу Міс Фото у конкурсі Міс Українська Діаспора 2014. Фотограф Оксана Федорук-Терлецька одразу ж розгледіла особливість і неповторність вроди і запального характеру дівчини.
Хоча, варто зауважити на тому, що ця вродлива, наче модель з обкладинки журналу, дівчина разом з сотнями тисяч свідомих українців була активною учасницею Майдану. У вирі бурхливого революційного наступу одразу декілька фотографів на Майдані помітили дівчину, яка безупинно носила важкі автомобільні шини та розгортала чорні згарища від майданівського вогнища. Вона йшла з колесом на плечі, широко крокуючи вулицею Грушевського, навіть не підозрювала, що виховує в собі непереможну силу духу. Саме такий образ, жіночної і водночас сильної красуні з символічним майданівським колесом в руках, вирішила показати художник і фотограф Оксана Федорук-Терлецька (Ksju Kami). А свою особливу історію про Революцію Гідності Олександра Головкова розповіла в інтерв’ю журналу Ukrainian Chicago.
Їй було 20 років, і вона навчалася в одному з київських університетів, коли розпочався Євромайдан. На той час Саша Головкова не мала певної думки з приводу підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, але її обурив той факт, що глава держави не відповідає за свої слова, не дотримується того, що впродовж двох років обіцяв людям та забирає у людей право на відстоювання власної позиції.
«Коли нам в університеті сказали, що кожного, хто буде брати участь в акціях протесту, будуть виключати, я зрозуміла, що справа вже не в тому, згоден ти, чи ні з підписанням угоди, а в тому, що в людей вже нема права на власну думку, на прийняття важливих рішень. Це була повна деградація демократії в країні».
І хоча Саша була на протестах з першого дня, сама вона вважає, що її справжній Майдан розпочався після прийняття антидемократичних законів від 16 січня. «Це, здається, було 21 січня. Коли ми приїхали з мамою зранку, ми навіть не думали, що все може закінчитися сильним штурмом. Ніхто не був до цього готовий. І коли почався наступ, людей було не більше сотні, ми стояли біля стадіону Лобановського, коли Беркут почав наступати. Почалася паніка. Люди бігли, не бачивши нічого перед собою. Переповнені страхом, відступали до Європейської площі. Я стояла і кричала, щоб люди не панікували, щоб продовжували стояти, але мене ніхто не чув.
І коли вже здавалося, що надії нема, один хлопець повернув назад і почав бігти на Беркут. Цього вистачило, щоб увесь натовп переборов страх і відтіснив Беркут знову до стадіону. Саме тоді я й зрозуміла, що ми вистоїмо».
На Майдан одразу почали сходится люди. Вони дізнавалися про наступ з социальних мереж, кидали роботу, і приїжджали. Вже увечері там було декілька тисяч. Люди вже не відчували страху, вони згуртувалися, працювали як один, зводили барикади, носили «коктейлі Молотова», привозили шини..
Для Саші було дивно бачити, як зовсім різні люди разом працюють, стають в ланцюг і передають один одному бруківку. «Насправді було дуже незвично бачити там дівчат, які своїм дорогим манікюром виколупували бруківку, та бабусь, які вихоплювали в мене мішки зі снігом і просто бігли з ними до барикад. Просто стояти було неможливо. Кожна людина робила щось важливе, щоб допомогти тим хлопцям, які стояли попереду. Жінки забували, що вони – слабка стать, і навіть коли наступав Беркут, вони стояли в перших рядах, і найменше піддавалися паніці. Просто стояли і молились».
На Майдані побувала уся велика сім’я Саші: мама з вітчимом, троє братів і двоє сестер, тато зі своєю дружиною.
Іншим вирішальним днем для Олександри стало 18 лютого, день мирної ходи до Верховної Ради. Це був настрашніший день для неї, її мами, та багатьох інших. Люди йшли без шоломів, щитів, без жодного захисту, але це не спинило Беркут від кровопролиття. Того дня було поранено й маму Олександри, якій в спину влучила світло-шумова граната. Від потужного вибуху вона впала, втративши орієнтацію і слух. І тільки впавша поруч жінка похилого віку змусила її встати, і, прикриваючи одна одну, відступити вбік, щоб не бути роздавленними Беркутом, який вже біг повз них, замахуючись дубинками, і б’ючи усіх, кто потрапляв їм під руку. Дивом, вона і інші поранені сховалися в одному з подвір’їв, звідки їм пізніше вдалося врятуватись. Саме в той час Саша перебувала по іншу сторону від наступу, поранена бруківкою в голову.
«Нас дуже сильно тиснули. Серед людей почалася паніка і хаос. У цій тісняві мені влучила в голову бруківка. На щастя, десь за три хвилини до того якийсь чоловік дав мені шапку і змусив її одягнути. З мене текла кров, люди штовхалися. Я йшла позаду, за мною стояв Беркут з автоматами, який гнав людей на барикаду. Сама ж барикада була зі снігу, скла, лавок та колючого дроту і лише маленький прохід, у який гнали тисячі людей.
Якось я перелізла через дріт, а далі вже не могла, встала і кажу: « все, я не можу». Якийсь чоловік це почув, взяв мене на руки і перекинув через барикаду. В мене була істерика, я бачила як позаду Беркут б’є людей, в тому числі і того чоловіка, який мене врятував».
І хоча у Саші була важка травма голови, а в її мами сильні опіки, йти в лікарню було небезпечно, тож обробити рани довелось вдома, а перев’язки робити в тому ж госпіталі на Грушевського, де вони чергували.
Після того важкого дня, вже зранку, коли вони дізнались новини про криваві події ночі, Саша та уся її родина не могли залишатися вдома, і знову поїхали на Майдан. Саме там вони дізналися про Червоний Хрест, записалися у волонтери, почали кожного дня чергувати у польовому госпіталі, надаючи першу медичну допомогу пораненим. Мама Олександри й досі допомагає у Червоному Хресті на сході країни.
«Кожного разу, як ми йшли на Майдан, ми знали, що можемро померти, але все-одно йшли», – розповідає Саша.
І хоча вона сама вважає, що не робила нічого осибливого і героїчного, так вважав вже покійний Віктор Гурняк – фотограф, пластун, військовий, який нещодавно загинув на сході України. У його фотооб’єктив на Майдані Олександра потрапляла кілька разів. На одній з фотографій у соцмережі він назвав Сашу «Жанною Д’арк, яка відстоює нашу з вами свободу». Дівчина впевнена, що саме на Майдані вона дійсно зрозуміла, що таке Україна, хто вони – українські герої, і як кожна людина може стати на захист себе, народу, честі та справедливості. Для Олександри Майдан став переломною подією її життя, яка змінила її уявлення про себе, людей та силу духу.
Над матеріалом працювали Наталія Фігель, Мар’яна Соха
Фото: Влад Содель, Ksju Kami Photography, Viktor Gurniak
