Іванна Річардсон – Віце Міс Чикаго 1962

Справжня українська красуня розповіла Ukrainian Chicago, чим українські жінки відрізняються від усіх інших, та як вона півстоліття тому ледь не стала королевою Чикаго.

“Чикаго тоді було етнічне, — пригадує Іванна 1962-ий, коли вона змагалась за корону найкрасивішої і найталановитішої дівчини мегаполіса. — Було багато національностей, окрім американок: італійці, поляки, греки — і кожна етнічна група відправляла на конкурс свою кандидатку. Я була досить здивована, коли Український Народний Союз попросив мене взяти участь у конкурсі, представляти українців Чикаго. Мені здавалося, що у мене не було особливого таланту — ані співала гарно, ані танцювала — тому хотіла відмовитись. Але люди навколо наполягали, що маю талант. І мені довелось іти”.  На конкурсі талантів Іванна вирішила використати свою сильну сторону і виступила із промовою на актуальну тоді тему щодо важливості науки для молоді, закликаючи усіх до великих діл на користь людства. До участі у конкурсі зголосилося понад 90 дівчат. З-поміж них було вибрано 12 фіналісток. Судді, очевидно, оцінили виступ Іванни, бо вона також опинилася у колі цих 12 щасливиць.

Cукню для цього визначного конкурсу Іванні власноруч зшила мама, вона була кравчинею. «Сукня складалась із двох частин. Широка спідничка, всередині пряма. Це був цікавий і оригінальний VOGUE-дизайн».

З того часу минуло більше 50 років, втім, Іванка Річардсон каже, що добре пам’ятає — саме тоді вона стала більш упевненою у собі: «Особливо тому, що судді оцінювали не лише мій зовнішній вигляд, але їх зачепив і мій спосіб думання та моя філософська настанова».

До перемоги Іванні не вистачило зовсім небагато — вона отримала стрічку віце-міс. Каже, була вражена, що з-поміж більш, ніж 90 дівчат її обрали до групи фіналісток. «Для мене це була велика несподіванка і справжня перемога». В тому, що не отримала першу корону Іванна бачить і позитив: «Деякою мірою мені навіть стало легше, бо я хотіла закінчити своє навчання. Я була студенткою Іллінойського університету і хотіла повернутись до науки».

У ті часи в Америці був попит на людей, які володіли слов’янськими мовами: українською, російською, польською та іншими. Іванна вирішила вступити до магістратури у слов’янський департамент Університету Іллінойсу в Урбані. “Я вивчила старослов’янську, російську і навіть трохи болгарську. Та оскільки мій бакалаврат був з англійської мови та літератури, стала учителькою англійської мови в середній школі у Техасі, де теж вступила на програму докторських студій”. Здобула докторат з психологічних наук, отримала роботу у штаті Аркaнзас, де працювала координатором програми при Департаменті реабілітаційних та соціальних служб, а потім у Службі зі справ неповнолітніх в якості директора з досліджень та планування при управлінні державних навчальних закладів Арканзасу. Пізніше Іванна отримала ліцензію Marriage and Family Therapist and Professional Counselor і почала працювати психотерапевтом. Спершу практикувала у Арканзасі, а опісля у штаті Вісконсин. 1982 року її родина переїхала у цей штат, до міста Мілвокі.

«Я раділа, що там була дуже активна українська громада», — пригадує Іванна Річардсон. Вона й сама долучилася до активної діяльності спільноти при парафії Святого Михаїла. Згодом стала директором української школи при цій же парафії та очолила місцевий відділ Союзу українок Америки.

Пізніше, після смерті чоловіка, Іванна переїхала до Чикаго, де так само долучилась до громадської діяльності. «Тоді існувала організація «Клуб 500» — об’єднання приятелів Генерального консульства України в Чикаго. Мене запросили туди та обрали головою». Крім того, Іванка Річардсон очолила освітній комітет при Комітеті міст-побратимів Чикаго. Це дало можливість відвідувати школи в Києві та приймати директорів українських шкіл у США.
Батьки, Роман та Наталія Мартинюк, виховали Іванну в українському та релігійному дусі — так само вона намагалася виховувати і власних дітей. «Треба продовжувати наші чудові, глибоко значні, особливо духовні цінності та традиції», — переконана вона. Іванка має трьох дітей і дев’ятьох онуків. Її чоловік був американцем, але й він наполягав, щоби діти не забували про своє походження. «Коли дівчата деякий час не говорили до мене українською, він робив їм зауваження», — пригадує вона. Усі доньки Іванки Річардсон бували в Україні, своїх дітей вони також вчать української мови.

Сама Іванна на землю своїх предків навідувалась багато разів. «Україна здалась мені дуже привабливою. І Львів, і Київ, і, звичайно, Андріївський узвіз у Києві. Це дуже чарівні містa. Ще я була в Криму, де жив мій вуйко після повернення із заслання у Казахстані, і де по сьогодні живе частина моїх родичів. I, очевидно, я навідувалась до містечка, де жили мої батьки. Вони з Кам’янки-Бузької у Львівській області. Що цікаво, моя мама завжди хотіла повернутися в Україну — дожити віку, казала вона, але її завжди щось стримувало. Зрештою, вона хотіла бути похованою в Чикаго біля мого тата. Та одного разу випала нагода поїхати з мамою на весілля в Україні, до моєї двоюрідної сестри. На рідній землі маму впізнавали люди, діти і онуки її друзів. Це було дуже радісно».

Люди у містечку були вражені, коли 92-річна мама Іванки напам’ять публічно декламувала «Тополю» Шевченка. Втім, і сама Іванна легко згадує рядки Кобзаря, близькі за змістом до того, чим вона займається усе життя: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужого научайтесь, свого не цурайтесь», — цитує Тараса Григоровича Іванна.

Окрім іншого, Іванна Річардсон є ще і членом журі конкурсу Міс Українська Діаспора, який щорічно відбувається в Чикаго. Для майбутніх конкурсанток у неї є кілька порад. Бути собою, не вдавати із себе когось, ким вони не є, плекати внутрішню духовність, виділятись у громадських справах, пам’ятати про своє коріння і не забувати рідної мови. «Очевидно, дівчата, яких відбирають до конкурсу, мають не лише красу, але й характер, талант, є активними у громаді. Це дуже багато значить — їхня особистість є глибшою, ніж зовнішність», — каже Іванна. Вона упевнена, українки відрізняються від інших жінок вихованням, грацією, розумом і талановитістю. І все тому, резюмує Іванна Річардсон, що «висока культура передається із покоління у покоління».

Над матеріалом працювали
Христина Бондарєва Наталія Фігель
Фото Максим Прокопів, а також з архіву Іванни Річардсон